А перемога все-таки була

Старіють ветерани. Смуток болю
їх знову переносить в сизий дим.
А хто не повернувся з поля бою,
навіки залишився молодим.
І гусениці танків землю рили,
Земля від них стривожено гула.
І щоб ми вже тепер не говорили,
А перемога все-таки була!
Вона прийшла по смерті і по крові,
Крізь болі, крізь розлуки та жалі,
Народжена з великої любові
До всіх нас і до рідної землі.
ь генерала
Лежить в палаті генерал
і розмовляє сам з собою,
неначе вчора після бою,
бійців полеглих рахував.
Йому було вже стільки літ,
що скільки їх, і сам не знає.
Та бій цей добре пам’ятає.
Гарячий сніг, червоний лід…
Лежать… Поранені і вбиті…
А він живий!.. А він живий!..
І невблаганний сніговій,
найневблаганніший у світі,
їм смертну постіль вистеля,
їх кутає у білий саван.
Отой, чубатий, либонь, Сава…
І трійка діток в Василя….
А він живий, бо — генерал,
бо рідше гинуть, генерали.
їм маршів траурних не грали.
То не могила — цілий вал….
І нагороди, і салюти, —
все буде потім… Чи колись…
За ними сльози не лились —
не ті часи… Тут ворог лютий…
За що померли — кожен знав.
Ті не приходили до нього.
І Слава Богу, Слава Богу…
А другі… Вій про них казав
вже лікарям. Вони ставали
шеренгою у головах
і в жестах, дехто у словах
кляли його або питали:
“За що?” Того він сам не знав…
Це ті, постріляні в Сибіру…
Тайга стелила постіль білу,
і глицю сипала сосна…
Той генерал втомився жити…
І вмерти він чомусь не міг…
Спокійну смерть ще заслужити,
напевно, треба… З тих доріг
одні лиш спогад душу грів —
він врятував малу дитину,
оту малесеньку, єдину
крихіточку добра вчинив.
А більш нічого. Пам’ята
чомусь гірке ридання жінки.
Стояла, тулячись до стінки,
просила смерті жінка та.
Щоб розстріляли, в них просила,
бо чоловіка й двох синів
вони забрала… день синів…
Була вона така красива…
Не розстріляли. А чому?
Їй може легше було б вмерти…
І мозок, в лещата запертий,
здається, тьмарився йому.
Ніхто не міг допомогти.
І лікарі лише зітхали:
— У нас бували генерали…
І кожен мучився, як ти…
— Йому б священика…. — сказав
нарешті лікар сивочолий.
— Він не молився ще ніколи
і Біблію, либонь, не знав.
І в церкві ще, либонь, не був.
Він — член КПРС і досі…
А за вікном стояла осінь.
Та генерал про те забув.
Хоча і він колись ходив
у місті до якоїсь-школи.
Про те не згадував ніколи,
бо свого вчителя судив…
Судив, як ворога народу.
Тепер цей спогад відганяв,
бо свою совість проміняв
на пишний чин і нагороду.
— От мучиться. Коли б вже вмер… —
зітхнула нянечка старенька.
І помолилася стихенька,
щоб Бог простив… — хай хоч тепер
почує він свою провину,
то, може, ще знайде в собі
загублену у боротьбі
і душу, і таки ж людину.
— Та що вже-з того?.. Все дарма.
Нема йому, як видно, прощі…
А генерал, стоїть на площі,
парад військовий він прийма.
І в урочисту ту хвилину
знов жінка, сива, як мана,
його з сльозами проклина
й шепоче тихо: “Сину, сину…”
І, наче істина сама,
з’явилась мати і з докором
дивилась поглядом суворим.
Він знав: її давно нема…
Але вона чомусь жива…
У головах собі стояла
і чи казала, чи співала
якісь слова, чиїсь слова…
“Ой, Богдане-Богданочку!
Якби була знала,
колисці б задушила,
під серцем приспала…”
Ні, ті слова він звідкись знав…
А-а, — це Шевченко. Вчили в школі.
Поет, котрий зазнав неволі,
але рабом таки не став…
Чому його він не убив?..
І сміх почувся іскрометний:
“Ти не убив, бо він — безсмертний.
А ти ні кого не любив”.
— Ні, я любив. Була, була
у мене дівчина, як рожа,
чомусь сумна така і гожа.
— Ха-ха! Була, та загула!
Та подивися, ось вона!
— Не треба, — крикнув, я не хочу!
І вгледів він косу дівочу
і кров … і біль… І долина
від почорнілого хреста
якась смертельна пісня-туга…
Нема ні дівчини, ні друга, —
нікого! Тільки самота…
Він у пекельному вогні…
Довкола люди. “Пробі! Пробі!”
Стоять, понурі, у жалобі.
А він кипить у казані.
І не подасть ніхто руки.
Невже ніхто не порятує?
Либонь, його ніхто не чує.
Пропащий він. На всі віки!
І тут до нього, підійшла
колись врятована дитина —
добра крихіточка єдина,
маленьку ручку подала.
Він вийшов. Наче онімів.
І повела його в дорогу.
І генерал молився Богу,
хоч він молитися не вмів.
Прийшов священика Хтось покликав…
чи сам прийшов… Ясу віддав…
Безтямного вже сповідав.
О, сповідь… Таїна велика…
Помер… і загримів. десь грім…
Помер-таки великий грішник,
безрідний, хворий і невтішній.
І стало якось легше всім.
— Тепер вже Бог йому суддя.
Радянська влада поховає.
Але ніхто не заспіває
“Вічная пам’ять”. Забуття…
Яка там пам’ять! Тільки зло…
Нехай нащадки не згадають,
нехай кісток не викидають
з могили заклятих. Повезло
тій нашій бідній Україні
на ті могили. Ще одна…

Небавом виросте вона
і буде проклята віднині.
І поросте чортополох,
і вітерець не заговорить,
не схилиться калина в горі,
забуде люд, зречеться Бог…
— А може Бог і не зречеться.
Він милосердний. Кажуть, смерть
усіх рівняє. Доведеться
і нам колись напитись вщерть
тії смертельної струти.
Умер — хай з Богом спочива.
— Отож-бо й є… які слова!
Нащо ж тоді героєм бути?
Нащо вмирати за нарід,
за волю чи за Україну,
коли тебе у домовину
вкладуть із нехристом? Наш рід
навчився добре вже прощати.
У нас героям і катам
одна яса, і тут, і там…
А нам би тільки промовчати:
про мертвих зле хоч не скажіть,
бо не годиться… Я не згодний!
Хоч може я не благородний,
та правда мусить, мусить жить.
Двох правд на світі не буває.
Як чоловік життя прожив,
чого собі він заслужив,
то хай вже те й по смерті має.
Хай людство пам’яттю карає —
вічною пам’яттю, про зло,
таких щоб більше не було,
і хай земля таких не знає.
Щоб матері дітей навчали,
як треба жити на замлі,
і щоб великі і малі
з нас не плодились янечари.
Усі мовчали. Няня сива
тихенько плакала в кутку
і за сльозу свою гірку
прощення в Господа просила.
Молилась тихо жінка сива,
щоб Бог гріхи йому простив,
помилував, і відпустив.
Була у старості красива.
І як її він не впізнав?
Та як би міг тепер впізнати?..
Стояла й полотніла мати.
Колись він сина розстріляв…
— Хай Бог йому простить. Іване,
і ти прости, бо ворогам
завжди прощали християни.
Хай Бог простить провини й нам.
І тихо плакала стара,
бо їй також була пора
вже йти до сина… Славя Богу,
пора збиратися в дорогу,