Весна іде по зелен-світу

Розтопила весна снігоцвіти
і заквітла медовим розмаєм.
Оновилося сонце над світом
і над любим моїм зелен-краєм.
Весна в зелених черевичках
іде собі по зелен-світу —
таке дівчатко невеличке,
мале дівчатко працьовите.
Вона для кожного жадана,
її чекають, як дар Божий.
Чи наречена, чи кохана,
чиясь любов остання, може.

Вже Дніпро розтопив льодостави
і тече величаво і гордо.
І заквітли в лугах зелен-трави,
залунали пташині акорди.
Вдягнула вишиту сорочку,
а в косах — стрічка із блакиту,
у барвінковому віночку
іде весна по зелен-світу.
За нею співи солов’їні,
що душу сповнюють відкриту.
Іде весна по Україні,
іде весна по зелен-світу.

І закохані мліють від щастя,
і запахне весіллями скоро.
Навіть дуб престарий закохався
у берізку струнку білокору.
Йде весна в Карпатські гори,
сіє квіти в полонині,
про кохання і про зорі
щось нашіптує дівчині.
Долива води з відерця
у потічки кришталеві
і запалить раптом серце
молодому вівчареві.

Скотилась зірка

Скотилась зірка — впала та й згоріла
і на останок ще когось зігріла
Надією, що здійсняться бажання:
чиєсь весілля і чиєсь кохання.
І стало менше на одну зорю…
Ота і я колись впаду, згорю,
і сліду не залишиться від мене,
лише чиєсь бажання нездійсненне,
чиясь надія і чиясь печаль…
Я не зоря, а жінка… і не жаль…
Бо кожна жінка — на землі єдина,
чиясь кохана і чиясь дружина.
Любила я, і хтось любив мене,
зазнала щастя, грішне, і земне…
Хотіла б на землі теплом когось зігріти,
а як пора прийде, то зіркою згоріти.

***
Кличу, кличу своїх коней,
а вони десь розбрелись…
Не дзвенять вже їх підкови,
як у юності колись.
Чи ви, коні, постаріли,
що хода у вас не та?
Чи підкови погубили,
біжучи через літа?
0й, ви, коні, мої коні,
сивогриві скакуни,
не тримала на припоні —
та й розбіглися вони.
Кличу, кличу, дослухаюсь,
чи підкови не дзвенять.
А вони собі шукають
кращих вершників, ніж я…