***
Не перевелися ще лелеки
у моєму рідному краю.
Відлітають у світи далекі
і кудись несуть весну мою.
Стільки весен вже переносили,
що й не можу їх я полічить.
Ой, лелеки, що ж ви наробили?
як мені тепер без весен жить?..
Слухали сумні мої докори
двійко молоденьких лелечат
і сказали: “Не сумуй, ми скоро
для потіхи принесем внучат”.

Журавель і я

Журавель журився,
бо летіти треба.
Дальній шлях стелився
у просторах неба.
Над холодним морем
тугу несучи,
він летів у вирій
у своїм ключі.

Журавлине горе —
то моя печаль,
і холодне море
мій не втопить жаль.
Жаль за тим, що снилось,
але не збулось,
не перелетілось,
не переплелось.

Та життя триває
на моїй землі.
Журавель вертає
на міцнім крилі.
Пролетів півсвіту,
втому ніс свою,
щоб гніздечко звити
в рідному краю.

І в душі у мене
журавлиний щем:
стану, мов шалена,
під рясним дощем,
і дзвенить у скронях,
і певніє крок,
бо в моїх долонях
блиск нових зірок.

Дякую лелеці

Дякую тобі, лелеко,
що свою приніс ти втому
із далекого далека
аж сюди, до свого дому.
Десь життя і тепле, й сите,
ти ж летів на Україну,
щоб своє гніздечко звити
тут під пісню солов’їну.
Далина втомила крила,
ти ж летів, міцний та дужий.
Знать, тобі земля ця мила,
не байдужа, любий друже.
Чом же віємось по світу,
ми що зроду українці?
Продаємо свою силу
за доляри, за червінці.
І сьогоднішні проблеми
нам байдужі і далекі.
Та невже не доростаєм ми
до розумного лелеки?
Запитай у цього птаха,
дасть він відповідь нехитру,
чом віками відстань шляху
він долає й силу вітру.
Не спиняють бурі й грози
той пори в його величній.
Осуши і вітри сльози —
й повертайся в дім правічний.