Пісня зими

Я
Чомусь і досі твоя.
Твоє забуте ім’я
на шибці пишу знову.
Без жалю
серед холоду й кришталю,
бо тебе я і досі чомусь
самовіддано так люблю.
За вікном дзвенять
кришталеві квіти зими.
Чи були це зовсім не ми,
що ішли по зимовій білості?..
В тепло
несли все, що у нас було,
що робило міцним крило.
Ми летіли з дитинства до зрілості.
Прощай!
І з чола прожени печаль.
Не сумуй і не забувай
І мене, і зиму ту.
Прощай!
Якщо хочеш, запам’ятай
і до серця не підпускай
ти самоту.
Тобі
вже дарує квіти зима.
Вже між нами давно нема
ні любові, ні приязні.
Не те…
Снігом-холодом замете,
та я вдячна тобі за те.
Набираю у пригоршні
я зимового срібла.
Принесу в оселю свою —
і розстане воно в теплі,
як твоя любов…
І я
знов тепер буду нічия.
Найхимерніші квіти землі —
зимові квіти.
Печаль…
Розлучатись з тобою жаль.
За вікном — зимовий кришталь,
як на бенкеті…
А ти
мені зіронькою світи,
не лишай серед самоти.
Без любові не можуть поети.

Козацьке весілля
(За мотивами народних пісень)

Поїхав козак
та на війноньку,
вдома залишив
та дівчиноньку.
Він ворога гнав,
він ворога бив,
бо свій рідний край
над усе любив.
Як перемогли,
сіли за столи.
Горілку пили
і меди пили.
Ой, п’є козак, п’є
Солодкі меди,
та не чекає
ні звідки біди.
Ой, п’є козак, п’є,
а мед — не вода,
та не відає,
що сталась біда.
А сталась біда
у миленької:
мати вінчає
з нелюбом її.
Ой, їде козак —
музики гудуть.
То його милу
до шлюбу ведуть.
Зіскочив з коня
та з вороного.
— Що за весілля
без молодого?
Бачу, бачу я,
миленька моя,
що личко твоє
засмученеє.
— Ой, просила я,
ой, плакала я,
та не зважила
матінка моя.
А нелюб стоїть,
білий, як стіна.
— Ой, чи ти не знав,
що моя вона?
— Ой, знав чи не знав,
хотів узяти,
щоб хорошую
дружину мати.
— Я ворога гнав,
я ворога бив,
ти ж мені за те
отаке зробив.
Шабелька моя
не пощерблена,
а рука моя
не поранена.
Та в щасливий день,
в таку годину
не засмучу я
твою родину.
А вже в тім селі
музики гудуть,
а вже молодих
зі шлюбу ведуть.
Гуси до води,
гості за столи,
та щоб молоді
здорові були.