VII. У ніч таку.

У ніч таку, коли земля мліє в обіймах місяця, коли легенький вітрець нахиляє квітку до
квітки для поцілунку, коли поміж гілками чути тремтливий шепіт кохання, скажи, що
любиш мене. Або ні, не говори мені нічого, я й так знаю. Бо як ти зможеш жити без мене?
Чи я без тебе? Чи ми обоє без нас?.. Ні, ти мені нічого не кажи, тільки обніми мене міцно
— міцно, а я буду мліти, як земля в обіймах місяця…

VIII. П’єдестал

Він підняв мене на п’єдестал і ліпив з мене музу, богиню, він придумав для мене ореол,
а я пручалася, бо була звичайною грішною жінкою. Але я мусила бути такою, якою він
мене бачив, бо він так хотів… Я стояла на своєму п’єдесталі, котрий він створив для мене
силами своїх рук і руками шанувальників моєї поезії і скаржилась, що мені холодно, що я
хочу спати, що я, зрештою, хочу свіжу солодку булочку, що продається в нашому
магазині, — і це було неприпустимо. А потім я сказала:
— Іди де мене, бо мені самій тут сумно.
І він взяв свою бандуру, піднявся до мене, сів і заграв…
А потім ми заспівали у двох… і тепер ми підняті над цілим світом. Ми були на п’єдесталі,
котрого не бачив ніхто, але він був — і ми це знали.
А потім я зійшла на землю — і стала звичайною грішною жінкою, в котрої було море
недоліків, котра страшенно втомилася і хотіла спати, а ще хотіла солодку свіжу булочку,
що продавалася в нашому магазині…

IX. Ірина
(Образок. І.К.)

Ірина… Її ім’я нагадує мені легеньку білу хмаринку. Іринка-хмаринка… Ні, не тому.
Просто, вся вона зіткана з повітря і емоцій. Вона – друкарка, звичайна собі друкарка. А в
тім, не звичайна, а добра друкарка. А це художниця. І це нічого, що вона не вміє
малювати. Зате причудово розповідає. Про людей, про дивовижний прагматичний світ,
про примарний кущ, що колись так налякав її, про діамантовий блиск білих снігів, про
казкові зірочки на снігу, про засніжені гілки дерев… Дивувалася: і як це їм вдається
втримати стільки снігу? Вона не пише віршів. А може, пише і не признається? Може…
Емоційна, якась елегійна, пробувала миритися і боротися з тим прагматичним світом, та
врешті-решт махнула рукою: ет, нехай собі! І існували поруч: вона і прагматичний світ.
Приходила до хати, легка і свіжа, ще така молода і вже зріла, і починала щось гарне
розповідати. Вона знала, що я — сліпа, тільки не знала, що я дивлюся на світ її очима.
Уявляю собі її реакцію, коли вона довідається, що це про неї.
— Ой, — скаже вона і засміється, неодмінно засміється…

Х. Вербові котики

Вербові котики над прірвою. Тут їм добре. Тут вони в безпеці: ніхто не займе, не
зірве… І котики тішилися від того, аж світилися від тієї втіхи і мінилися під сонцем. Їх
легенько гойдав вітер, і вони здавалися живими, виблискуючи своїм ніжним пухом.
Удавалося навіть, що вони розмовляли.
— Бач, як тепло. Скидай своє хутерце.
— А, який хитрий! Сам скидай. А раптом ще морози повернуться. Тоді що?
— Ні, вже не повернуться. Весна їх не пустить. Скидай хутерце.
— Цитьте. І не спішіть. Бо коли ми поскидаємо свої хутерця, то вже перестанемо бути
котиками. А котиками бути так приємно.
— А ким ми тоді будемо, коли поскидаємо наші хутерця?
— Ну… не знаю.
— А як не знаєш, то й на кажи, не лякай нас.
— Ми завжди будемо котиками.
— Котиками! Котиками!
— А давайте запитаємо у матінки-верби.
Верба зашуміла ще безлистим гіллям:
— Бавтеся, діти, і ні про що не думайте. За, вас подумала природа.
Цю розмову підслухала Ірина Кравець. Підслухала і розповіла мені. А я вже Вам…

ХІ. Цвіркун

Цвіркун співав, аж виляск ішов: тішився літом і теплом. Прижився собі на подвір’ї у
моєї сестри. Йому тут добре було, тому й співав. А я сиділа собі коло хати та й слухала
того цвіркуна. Він наче прилинув до мене з мого дитинства. Там теж був цвіркун. А може
то він і є? Ну, не він, а його якийсь родич… Ото смішна: який там родич у цвіркуна? А
чому? Хіба ж у них… а цвіркун аж кричав, щоб його почули. Та його, окрім мене, ніхто не
слухав. Людям ніколи, у них свої проблеми, свої клопоти. Вони й соловейка не завжди
слухають, не те, що цвіркуна. А шкода…

XII. Киця з сумними очима

До моєї приятельки приходить киця з сумними очима. Вона пухнаста, просто-таки
розкішна, може й породиста, хвостик пишний, як у білочки. А очі сумні … Вона сідає під
дверима і чекає, доки хтось вийде з хати.
— Няв, — голосок тихенький, а очі сумні-сумні. Ця істота хоче їсти. І як вона знає, що тут
її нагодують, а головне — погладять і скажуть їй добре слово? Це, повірте, для кішки теж
немало. Іноді думаю: а може, кішки передають одна одній, де їх можуть порятувати від
голоду і остаточного здичавіння.
А киця з сумними очима сидить і чекає. Ось їй винесли їсти, погладили — і зняли з
котячої душі гіркий присмак голоду і бездомності. — Візьміть мене собі, — казали сумні
очі. — Я хочу мати свій дім.
— Бабуню, давайте візьмемо її, — просить онучка. Мартуся, що вже давно не бавиться
ляльками, а вчиться в шкоолі і потай малюється.
— Куди ж ми її візьмемо? Маємо свого Кицика, ще один прегарний котик приходить. Він
ніби й чужий, а вже майже наш. А ще ось маленьке кошенятко вирятували — тепер маємо
і мороку, і втіху. Куди ж ще її?
А киця сиділа і дивилася на них своїми сумними очима. Вона зараз піде. Але вона ще
прийде. Під ці двері її жене не тільки голод, а й надія. А може…