ІІ. Зірвані тюльпани.

Тюльпани закрили очі.
Вони опустили вії,
Зімкнули уста — поснули
І перестали журитись.
Їм снилася музика вітру,
Їм снилась рожева мрія,
Їм снилась блакитна казка
І тиха дівоча пісня.
А вранці вони прокинулись —
Нема ні казки ні мрії,
І жити їм залишилось
Недовго, ой, як недовго…

ІІІ. Кувала зозуля.

Кувала зозуля. Кувала — і сіяла сон. А що зійде з того сну? Роса, запевне, роса. А з тієї
роси виросте квітка, що називається “Зозулені черевички”. Ростуть собі ті черевички на
тоненькій гілочці: вибирай, зозуле, на смак, носи на радість.
А зозуля кує та й кує… Кує — і сіє роки…
Кому — щасливі, кому — ні… Дай і мені один, зозуле! Один — єдиний, найкращий!..
Бери, — каже зозуля. І щедро насипає мені у пригорщу багато щасливих років.
— Для чого мені стільки?
— Не знаю, — відповіла зозуля. І все кувала та й кувала.

IV. Нехай собі кажуть.

Річка не спала: вона чекала мене. А я все не йшла. Вона не спала і чекала, а я не спала і
не йшла. Чому? Було трохи лячно. Кажуть, що не можна поночі йти на побачення з
річкою. А, власне, чому не можна? От візьму та й піду — і нехай кажуть про мене, що я —
божевільна.
Ми з річкою — подруги: нам гарно удвох. Вона розказує мені свої жалі, й я їй — свої…
А якщо люди щось і кажуть, то нехай собі кажуть.

V. Плаче верба.

Кап… Кап… Роса… Чи сльоза?..
Плаче верба. Чого вона плаче? Не каже. Не може сказати. Чи… Не хоче?.. Пожурюся з нею
разом — може їй легше стане… Заспіваю їй пісню, тихо тихо, щоб чула лише вона.

Ой, вербо, вербо,
де ти росла,
що твоє листячко
Вода знесла?

Шурхотить листя на вербі — щось промовляє вона. А що — те знає лише вітер. А люди —
ні. А ще знають поети, бо вони — грішні ангели землі. Знають, та не розказують, бо це —
таємниця.

VI. Яблуня.

На мене образилась яблуня:
— Чому ти про мене не напишеш?
От про вербу написала, а про мене — ні…
А що верба? Росте собі та й усе. А я… Я вже кілька тисяч разів відтворила в своїх плодах
земну кулю. А скільки людей скуштували мій плід. Хто скуштує, той і хвалить. А ти…
— Цить, яблуне. Я і про тебе напишу.
Сіла і написала вірш про яблуню.

Сіється сонце крізь листя,
Ніжність дарує землі.
Наче дитина в колисці,
Яблуко спить на гіллі.

Спить, наливається соком,
Поки його я зірву,
Або само ненароком
З гілки впаде у траву…

Це ніби диво казкове —
Яблуня плід налива.
З’їжте — і будьте здорові —
Справжня аптека жива.

І вам ніщо не замінить,
Навіть отой мультитапс —
Справжні живі вітаміни
Яблуня родить для вас.