Біла шубка

Сніг біля нашої хати,
ходить по лісі зима,
а у малого зайчати
білої шубки нема.
Зовсім отак не годиться:
сірий на білім снігу.
Онде крадеться лисиця,
шкіриться вовк на бігу.
Щось вже ведмедеві сниться,
бачить борсук свої сни.
Цілиться в зайця рушниця,
вовк вигляда з-за сосни.
Де ж би йому заховатись?
Де йому захист знайти?
В нього ні мами, ні хати,
сніг і зима. І ще ти.
Що йому в світі робити?
В нього ні зим ще ні літ.
Як йому слід загубити?
Як заховати свій слід?
Лісом гуде завірюха,
в гості мороз поспіша.
Мерзнуть і лапки, і вуха,
заяча мерзне душа.
Завтра він мусить вставати,
тільки лиш сонце зійде.
Буде по лісу блукати —
може, десь зиму знайде.
В неї попросить чемненько:
— Дай мені шубку, зима,
шубку біленьку — біленьку,
бо порятунку нема.
Зайчик прокинувся вранці,
глянув на себе — і в сміх:
в нього біленькі сап’янці
й шубка, біленька, як сніг.
Зайчики вміють радіти:
бігав, ходив і стрибав.
Добре, що в білому світі
хтось і про нього подбав.

Чому сумували іграшки

В Іри іграшок багато —
нікуди дівати.
Їй купують мама, тато
і рідня багата.
А в Ілька нема нічого:
тато не купує,
бо мала зарплата в нього,
всю сім’ю годує.
Іра нищечком сміється:
— Й добре, що нема.
Я не дам йому нічого —
матиму сама.
Та Ілько і не сумує:
скільки того лиха!
Що захоче — сам змайструє —
більша буде втіха.
З палки він зробив коня —
знав у конях толк.
А що галасу зчиня —
то за цілий полк.
— Я — козак, — Ілько гука,
— я — за отамана.
І з шаблюкою в руках
мчав на басурмана.
В Іри — тиша, хоч завий.
То у чому ж справа?
Просто бавитись самій —
нудно й нецікаво.
І сидять сумні ляльки
й закривають очі.
Вже давно ніхто із ними
бавитись не хоче.
І папужки, і слони,
мавпи й крокодили, —
їй набридли всі вони:
от і занудились.
— От якби до нас Ілька
запросити в гості…
І в Ірини бровенята
супляться від злості.
Тільки кіт — от хитрий звір —
підійшов до Іри:
— Відпусти мене у двір
з нашої квартири.
Що за вигадка така?
Що тут за причина?
— Я пішов би… до Ілька,
фантазер хлопчина!

Обід

Обід у поле Петрик ніс.
Коротший шлях був через ліс.
То хлопчик — ну, вже й молодець! —
пішов по лісу, навпростець.
Сорока злякано скрекоче:
застерегти пташаток хоче.
Смішна, та він же тут не гість —
не скривдить пташку і не з’їсть.
У лісі тінькають синиці,
під сонцем ніжаться суниці.
Хто б обминув таке добро?
Авжеж не хлопчик, не Петро.
Поставив кошик під кущем,
на сонце глянув — “Встигну ще”.
Суниць наївся досхочу,
ще глянув, чи нема дощу.
Пригріло сонце і якраз
обідати настав вже час.
Прийшов до кошика — і зблід:
собака з’їв увесь обід
і, справу звершивши таку,
дрімав собі у холодку.
Поплентавсь Петрик у село,
бо нести нічого було.
А тато Петриків і дід
чекали в полі на обід.

МІНІАТЮРИ

І. Симфонія дощу.

Я саме риму шукала.
Дощ постукав до мене у шибку:
— Ти і досі не спиш? А можна
Ми з вітром пограємо трохи
Для тебе й твоєї музи?
— Що ж, спробуй, — йому я сказала.
І він заграв захоплено
У мене на підвіконні
Свою неповторну музику —
Свою дощову симфонію: