Заснув ведмідь
(Спробуйте прочитати дитині, коли вона не хоче спати).

Ведмідь заліг у свій барліг:
терпіти холоду не міг.
А що найгірше — та зима:
і бджіл нема, й медку нема.
Сухого листя намостив
і лапу медом намастив —
і так заліг у свій барліг.
Проспить і зиму він, і сніг.
Солодкі сни аж до весни.
Заснув ведмідь — і ти засни.

Ще про одного котика

Котику хтось хвостик притиснув.
Котик плакав, плакав та й заснув.
Просто на лавчині, біля школи.
Не жалів ніхто його ніколи.
Був нічий. Бездомний та голодний.
Хоч і гарний, зовсім, безпородний.
Пожаліла дівчинка малого
і понесла аж до дому свого.
Молока налляла йому в миску
і поклала в ляльчину колиску.
Тут матуся увійшла до хати.
— Тихо, мамо, котик-хоче спати.
Я його тихенько заколишу
і нічим не потривожу тишу.
У матусі очі — лагідь неба.
— Колисати котика не треба.
Він і так засне, якщо захоче,
сам собі і пісню намуркоче…
Забавлялось сонечко у листі,
котик спав у ляльчиній колисці.
І була у котика віднині
тепла хата й добра господиня.

Не пошкодуйте крихти горобцям

Вистрибують нахаби-горобці.
Вони мене вже зовсім не бояться.
І хочеться покликати: “Ціп-ціп!”.
Й сипнути круп — нехай вже наїдяться.
Бо так їм холоднеча та болить,
так дошкуля мороз і хуртовина.
Але чомусь у вирій не летить
ота мала непоказна пташина.
Десь там тепло, а тут у нас зима,
якусь крихтину роздобути важко.
Та ниточка якась таки трима
оту малу, оту сіреньку пташку.
І хочеться мені сказати Вам,
мої хороші діти, тата й мами:
“Не пошкодуйте крихти горобцям:
вони зимують зиму разом з нами!”

Пташина вірність

Умовляли горобця лелеки:
— Полетімо з нами в край далекий.
Взимку тут і холодно, і сумно,
залишатись справді нерозумно.
Повесні, як сонечко пригріє,
на деревах лист зазеленіє,
з нами ти повернешся додому.
Що тобі лишатися, малому?
Відповів серйозно горобчисько:
— Хто літає, то тому й не слизько.
Ми з зимою зовсім не чужі,
горобці — справжнісінькі моржі.
Ви летіть, а я вже буду вдома.
Чужина далека й невідома
щось мене не вабить. Океани
доки пролетиш, то й сніг розтане.
Ні, летіти я ніяк не можу,
хоч собі і лапки відморожу.
Як, скажіть, покину я людину
в непривітну отаку годину?
Пісня наша, правда, що простенька,
та зате бадьора й веселенька.
Вийде чоловік, погляне скоса
й скаже: — Отаке мале і босе,
а співає, наче на весіллі.
Певно, ви сьогодні ще не їли?
І сипне крупець або кришину
нам за нашу вірність за пташину.
Ви летіть. Я тутки зостаюся.
І зими, щоб знали, не боюся.
Повесні у лагідну годину
прилітайте, я Вас тут зустріну.