Ігору Гереті
(Світлій пам’яті)

Спинилось літо у нестримнім леті,
чомусь зозуля загубила лік,
не докувала Ігору Гереті
хоча б з десяток, хоч десяток літ.
Сипнуло літо пишними квітками.
Та що вже ті квітки? Його нема…
Не поговорить, не посидить з нами,
правдивий, наче істина сама.
Я ж Вам ще не подарувала книжку!
Ну, як без неї у такий політ?
Схилилось небо і шепнуло нишком:
— Він на землі лишив яскравий слід.
— То й що потому?.. Як його немає…
Мовчать хмарки, мовчить жорстокий час.
Небесних таємниць ніхто не знає,
це не дано ще жодному із нас…
Він жив, він був… він є. І десь звисок
за нами зорить з ангелом удвох…
Чи світ, чи доля вже така жорстока?
Чи то на нас за щось прогнівавсь Бог?..
Він був такий високий і справдешній,
він щирий був у вчинках і словах.
Тепер віки минулі і прийдешні
стоятимуть у нього вголовах,
Його ім’я і труд не кане в лету,
не пропаде все те, що він зробив.
Помолимось за Ігора Герету,
не забуваймо, що він нас любив.

Степану Аличу

Я люблю Вас, Степане Алич.
Ваша муза мені не чужа.
Розділяє нас час і далеч,
й небуття — та страшна межа.
Ми не бачились з Вами ні разу,
нас не з’єднував потиск рук.
На життя не тримаймо образу,
що побільшало в ньому розлук.
Бог вже знає, кого він каратиме,
не вказавши нам нашу вину…
Злодій — вільний, а чесний — за ґратами.
Ну, а Вас за віщось,— в труну.
Не збагнути нам промислу Божого:
а ні Вам, ні, тим паче, мені.
Ваша доля когось розтривожила,
а кагось, безумовно, ні.
Побратими і однодумці
Ваші вірші несуть крізь час.
Хай живуть вони і не губляться
разом з нами і після нас.
Що ж, поете, подайте руку,
через відстань, із-за межі.
І скажіть нам через розлуку,
в чому сутність людська, скажіть.
Ще скажіть, якщо це дозволено,
в чому сутність людська, скажіть.
Може, душу і там поневолено,
і ні прощі, ні каяття…
Та мовчить голуба завіса,
не хитнеться, не забринить…
Сходить сонце звідкись з-за лісу,
і нікому його не спинить…

До Ростислава Братуня

Іду по лугу і по саду,
І, уночі, і серед дня.
Йду до поета на пораду,
До Ростислава Братуня.

Прийду до нього у світлицю
І стукну в двері: “Відчиніть”.
І в дверях стане молодиця
Й засумнівається на мить:

Чи то до неї? Невідома…
Немов ніяка не рідня…
Спитаю я: — Поет удома?..
Пробачте… Я до Братуня…

— Його нема… Таке в нас, лихо…
І більше слова не знайде.
— Нічого… — я сказала тихо,
— Він незабаром увійде…

І почали читати вірші,
Їх не стира жорстокий час,
І нам здалось, що серед тиші
Він увійшов і сів між нас.

Прощаюсь, ангеле, з тобою (світлій пам’яті Ю. Даниліва)

“Прощаюсь, ангеле, з тобою”
Не прозвучить, не пролуна
Стиснулось серце з туги й болю —
Порвалась напнута струна.

Замовкла втомлена бандура.
Сховала свій пісенний скарб.
Пішов з життя Данилів Юра —
Її володар ачи раб.

Немов дружина, в чорнім крепі
Вона схилялась до труни.
Його сховали в тихім склепі
Вона ж лишилась без струни.

Без його доторку тонкого.
Що душу вийняти б зумів.
І не хотіла більш нікого.
Хто б краще міг, хто б краще вмів.

Несли засмучену бандуру.
Для неї зупинився час.
Живим запам’ятаймо Юру.
І хай живе він серед нас.

Бандуру візьме в руки юний —
Дай, боже, щоб тямущий взяв, —
І доспівають диво — струни,
Все те, що він не доспівав.