Кобзар

Сидів кобзар на стільчику складаному,
Був сивий-сивий, як сама печаль.
Завдячував таланту, Богом даному,
за біль і сльози, і за ревний жаль.
Мав довгі вуса і свитину латану,
і зморшками засіяне чоло,
бандуру мав, в Сибіру ще оплакану,
а більш нічого в нього не було.
Зазнав Сибіру, голоду і холоду.
І бачила смерть на білому снігу,
дівчат і хлопців, що вмирали змолоду,
зелену і незайману тайгу.
Вона, либонь, була у змові з ворогом,
понура, непривітна та німа.
Кобзар вернувся, весь пропахлий порохом,
але отих, постріляних, нема…
— Заграй, кобзарю, я була в тім краї.
Та думу про Сибір… Либонь, ти чув?
— Тобі співати? Ти і так те знаєш…
Співати треба тим, хто там не був.
Щоб пам’ятали, щоб не забували,
щоб знали теє навіть школярі.
Та зараз люблять танці та забави,
і вже немодні стали кобзарі.
— Заграйте щось веселе, — всюди просять.
Ніхто не хоче слухати сумне.
А я не можу. Доки ноги носять,
покіль бандура слухає мене,
співатиму про біль народу,
про те, що бачив, і про те, що чув.
Якби прийняв від когось нагороду,
тоді б я більше кобзарем не був.
Отак ходжу по світі і співаю.
Не всі поглухли і не всі німі.
Чужу біду, як власний біль сприймаю.
А скільки бід тих, знаєте й самі.
Одні те слухають, а інші може й лають,
аби не наступав на мозолі.
Та то вже їхній біль. В моєму краю
кобзар ходив з правіку по землі.

Плач кобзаря
(Дума)

Ой!.. Ой…
Плаче кобзар старесенький,
як голубонько сивесенький,
у чужій землі холодній сибірській…
Що гинуть тут безневинно
сини й дочки з України,
І з рідними розлучені,
В цей холодний світ завезені
та постріляні, та замучені…
Ой!.. Скільки ж вас тут,
синів і дочок з України
безневинно пропало!..
Бодай тобі, бузувіре,
недовірку християнський,
життя карою стало.
Ой, ти, тайго сибірська,
байдужа і непривітна!
Та бодай тебе, та його темная,
ніяка птаха не звеселила,
як ти наших людей,
синів і дочок українських,
як у неволю басурманську,
полонила,
без пори, без часу
в сиру землю положила!..
Ой!.. Нікому ж їм було
очі яснії закрити, на грудях рученьки зложити!
Ой, нікому ж було
над ними молодими
заплакати-затужити!
Ой!.. Прилітала зозуленька сива
з далекої України
та й над ними голосити,
прилітав вітер буйнесенький
з українських далеких степів
в Бога їм царства вічного,
блаженства райського
на тім світі молити-просити…
Ой, пошли, Боже,
синам і донькам нашим,
у нетрях сибірських похованим,
без сповіді християнської,
без подзвіння церковного
та вічную пам’ять…
Аби за них на Україні пам’ятали,
пімсту готували
та супроти ворога-супостата
за волю України встали.
Ой, спіть спокійно,
сини і дочки України,
постріляні та порубані,
в сибірську холодну землю,
чужу і непривітну,
закопані-поховані!
А ми будемо у Бога благати,
аби послав він нам
і краю нашому,
і всьому народу Українському
силу нездолану, смілість козацькую,
руку несхибную.
А слава України
не вмре, не загине
Од нині і довіку
на многії літа!

Воскреси нам, боже, кобзаря
(Світлій пам’яті Євгена Адамцевича)

На кобзарській могилі жіноча сльоза
випадає росою, зростає калиною,
і летить його пісня в ясні небеса
у безмежжі степів над його Україною.
Доторкнулась вона до блакитних небес,
до зелених гаїв і до стиглого колосу.
І здалося мені, що кобзар той воскрес,
що йому додалося і сили, і голосу.
Кобзарям не запалюють вічні вогні,
навіть свічка у церкві не завши судилася,
та єдина сльоза, що у вас чи в мені,
що з-під вій по щоці непомітно скотилася,
Та у серці чомусь запекло-запекло,
захотілося стати міцними і дужими.
Може, пісня його і кобзарське тепло
зробить нас не порожніми і не байдужими.
Не карай ти нас, Боже, біду пронеси,
щоб вона не торкнулась палючими крилами.
Тільки, господи, нам кобзаря воскреси,
і тоді ми з новими зберемося силами.