ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
“Зачароване коло”… Ще книжки не було, ще були тільки деякі вірші, а назва вже була.
Мені хотілося видати книжку з такою назвою.
— Ні, чому? Чому “Зачароване коло”? — дивувалися мої друзі.
— Це щось надто філософське. Будемо думати, що ти в процесі роботи зміниш назву
збірки.
— Ну, десь я згідна, що це трохи по-філософськи, але, якщо вдуматися…
І справді, якщо вдуматися, то все на світі іде по колу. Ну, про Всесвіт судити не беруся:
замало знань. Взяти хоча б в житті… Людина народжується, росте розвивається і вмирає,
стигнувши народити нове покоління. А Земля, Місяць, Сонце… Хіба ж не рухаються по
колу? Нехай навіть це коло не зовсім таке рівненьке, як бублик — це не з поезії. А калита?
А наші споконвічні хороводи? Ні, що не кажіть, а всі ми таки в колі. І те коло якесь
зачароване: нікому не вирватись з нього, не здолати його магічну силу. Фатум? Ні, я не
фаталістка, хоча почасти нам щось певно-таки накреслено заздалегідь. В таке я вірю. Але
нам де в чому дається ще й вибір: чинити так або інакше. І тут вже наша доля залежить від
нас самих. Взяти хоча б мене Я могла б, скажімо, не вийти заміж в свої п’ятдесят чотири
роки за Лайоша Молнара. І тоді мої вірші, а може й проза, лежали б десь на моїх полицях,
а більшість з них, очевидно, залишилися б моїми гарними задумами. І не було б у мене
жодної збірки. Доля, скажете? Так, доля. Але я могла б їй протидіяти там, де не варто було
б. Ні-ні, виходячи заміж за Лайоша Молнара, я не знала, що він займеться моєю творчістю
і буде все робити для того, якби вийшли мої книжки. Але я знову не про те…
Скажіть, чи Ви ніколи не задумувалися над тим, що добро чи зло, скоєне нами, до нас і
повертається. Іноді ми над тим не задумуємось, не вміємо чи не хочемо вдатися до
аналізу, але та воно є. Скоїмо зло, а по якимсь часі нарікаємо, що у нас щось не так. А
воно все так, все відповідно. Знаю, заперечите. А от, скажете, злодії, здирці, всякі, як казав
І. П. Котляревський, “людські п’явки”… Живуть собі, в розкоші купаються, — і нічого…
Просто їх час ще не настав. На всяку людську дію чи вчинок є відповідь… Від Бога чи від
Всесвіту — це для кожного по його розумінню і по його вірі. Що? Дуже замудрувала? Ні.
Вдумайтесь — і Ви мене зрозумієте. Все дуже просто. Не думаю, що я Вас своїм
розумуванням так налякала, що Ви побігли відразу творити на світі добро. А якщо так, що
Слава Богу, тоді добра на світі побільшає. Я лише боюся, що я своїми розумуваннями не
відбила Вам охоту до тієї книжки. Не лякайтеся: книжка — як книжка, вірші — як вірші:
веселі, сумні і просто ліричні. Просто — “Зачароване коло” — от і все… А тепер для тих,
хто вперше взяв до рук мою збірку і про мене ще нічого не знає.
Я народилася на Тернопільщині, в селі Білозіра Лановецького району. Проте уже
більше п’ятдесяти років живу у Львові. Тому Тернопільська і Львівська області тісно
переплелися в моєму житті. Я росла у великій родині у важкі воєнні і повоєнні роки. На
другому році життя я втратила зір. В простій селянській хаті в ті часи не було ні
електрики, ні радіо. Бувало так, що не було й хліба. Та зате була пісня. Сумна й весела,
вона була в нашій хаті завжди. З нею я й росла. Певно, пісня й вплинула найперше на те,
що я ще дитиною почала, як тоді казали, “складати” вірші. Саме складати, бо писати я ще
не вміла і не могла навчитися, бо була сліпа. Зате навчилася від братів рахувати,
розв’язувати задачі, вчила на пам’ять довгі вірші, котрі задавали братам у школі. Лише в
1951 році повіз мене батько у Львів, бо моя родина довідалася, що у Львові є школа для
сліпих дітей. Ати плакала, виряджаючи мене, а батько казав:
— Не плач, стара. Вона ще колись дасть нам кусок хліба.
Тут у школі навчилася я читати і писати крапками, як читають і пишуть незрячі у
всьому світі.
Після школи пішла на роботу, на підприємство, де працювали сліпі. Робюили щітки,
плела сітки, набивали наконечники на взуттєві шнурки і шукала свою стежку в житті,
тобто вчилася у Львівському державному університеті ім. І. Я. Франка на філологічному
факультеті (спершу на вечірньому відділенні, а потім перевелася на заочне). Чи важко
було? Звичайно, важко. Відсидіти робочий день в цеху, а потім ще йти на лекції в
університет. А ще хотілося поспівати в художній самодіяльності, а ще треба було знайти
читця, щоб за невеликі гроші (бо великих у мене не було) читав би мені хоч щось з того,
що необхідно було для складання заліків та екзаменів. Так я стала філологом. Я робота
відповідна трапилася: у вечірній школі для дорослих сліпих. Про все своє життя не
напишеш на кількох сторінках. Читайте вірші. В них — я і мої радощі і болі, мій світ,
добрий, загадковий і примарний, а часом жорстокий і прагматичний.
Що я сліпа — це не суттєво. Поетів не можна поділити на сліпих, глухих, безруких і т.
д. Або поет, або ні — от в чому питання. “Зачароване коло” — це сьома збірка моїх
поезій: “Виклик долі”, “Повінь”, “Солоспів”, “Зачерпніть води в долоні”, “У вітру на
крилі”, “Любові не зречусь” і … “Зачароване коло”. А є ще казки, є проза. Бо казки я не
відношу до просто прози, тому й вирізняю їх. Казок написано чимало, але поки що
вийшла “Казка за казкою”, “Крижана дівчинка”, “Зимова казка”, “Ходімо зі мною у казку”,
“Казки з моря”. З прози… “Слід Сінгалевина”, “Тернова доля”, “Дума про честь”. Ще
автобіографічні: “Стежка від воріт”, “Під каштанами”. Ніяк не спроможемося взятися за
видання третьої автобіографічної книжки “В той широкий світ”. Вона значно об’ємніша
від двох попередніх і потребує великих затрат поки що це нам не під силу. Вірю, що з
часом вона таки вийде.
Пишуться вірші, проза. Життя, його плин, його прискорений темп… Може, в молодості
все це так не відчувається, а от на схилі літ це розумієш глибше. Увійшла в літературу,
будучи вже в солідному віці, тому… А в тім, читайте — і самі збагнете.
Сивіє голова. І думаю зараз лише про те, аби більше встигнути. Але це вже менше
залежить від мене. Зачароване коло…
Те, що не вмирає
Україні
Ти ніколи не ставала на коліна,
не схиляла перед порогом чола,
Незалежна і Соборна Україно,
ти рабинею ніколи не була,
/Приспів/:
Возвеличся, народе, над світом!
Пам’ятай своє горде ім’я!
Хай єдиним для всіх заповітом
буде сила і воля твоя.
Степ широкий і твої високі гори,
синє небо і колосся золоте,
і Тарасова гора, і Чорне море, —
це для кожного величне і святе.
Ми нащадкам чесно глянемо у вічі,
бо зоріє нам із далечі віків
непокірний дух степів і воля Січі,
вічна слава і відвага козаків.
До історії
Захмеліла історія, в славі своїй та ганьбі,
сторінки відкриває свої щось не надто охоче.
Нам, пересічним людям, мені, а можливо й тобі
розказати усе, як було, щось не дуже то хоче.
Вивертали її, як хотіли, перевертні злі,
шматували й латали, і шили, на себе примірявши.
Не хотіли, щоб знали ми, що ж тут було на землі,
А хотіли, щоб впали ми в прірву, у всьому зневірившись.
Ти, історіє, нам, хоч тепер, але правду скажи,
У яких ланцюгах ми ходили віками заковані.
Просвіти нас і встати народу з колін поможи,
і відкрий таємниці, що в тебе віддавна заховані.
Ти, історіє, з нами, з простими людьми не лукав.
Українців ніколи не зможеш назвати ледачими.
Хто й коли нас позбавив одвічних людських наших прав,
що виборював люд мій ще з часу святої козаччини?
Знаєш ти те, чого ще і досі не знаємо ми…
Та творили тебе наші предки й нащадки творитимуть.
Дай нам сили, історіє, завжди лишатись людьми,
бо інакше й надалі невігласи всіх нас дуритимуть.
Вони скажуть, що нібито й нас на землі не було,
що Тарас не святий і що Леся у чімсь завинила.
Захисти моїх предків, а ще відведи від нас зло,
і нащадків моїх просвіти, бо у тобі вся сила.
Ти єдина, чого не купили ще й не продали.
То ж відкрийся ти нам і відкрий нашу велич і славу.
Доведи їм, що духом ми завше високі були,
що народ мій поправу здобув незалежну державу.