Поклонюся землі.
Земний поклін небаченим стежкам
Образ сліпого кобзаря, що співає про минуле, став символом української культури. Та
важко уявити собі образ сліпої жінки з кобзою в руках. Навіть слова такого — „кобзарка”
(на зразок „знахарка”, „лікарка”, „казкарка”, „друкарка”) — українська мова не знає. А все
ж таки в Україні є чимало талановитих сліпих жінок, які прекрасно грають, співають,
думу думають і навіть вірші складають. Одною з них є 58-річна львів’янка Тетяна Іллівна
Фролова (дівоче прізвище Кноль), уродженка с. Білозірка на Тернопільщині, авторка
трьох поетичних збірок. „ Стежка від воріт” є “її деб’ютом у прозі.
Це — перша частина трилогії „Поклонюся землі”. Забігаючи вперед скажемо, що у
другій частині — „Під каштанами” (вже готовій до друку) — вона опише навчання у
львівській середній школі-інтернаті для сліпих, у третій — „ В широкий світ ” — вечірнє
навчання у Львівському університеті, заміжнє життя, виховання трьох синів та понад
тридцятирічний трудовий стаж.
Отже невеличка книжечка Тетяни Фролової це — спогади простої української жінки, яка
не воювала на фронтах ні в партизанських загонах, не страждала в концентраційних
таборах, не нагороджена званням „Героя праці” ні титулом „Мати-героїня”. А все ж таки
ціле її життя — героїчний подвиг.
Своєрідність й оригінальність її спогадів полягає в тому, що сліпа авторка пише про
близьких їй людей, — маму, тата, сестер, братів , — яких ніколи не бачила. Пише про
ніколи не бачену хату, в якій пройшло її дитинство, про стежки від воріт, на яких ніколи
не спочинув її зір, про чудову подільську природу, якою її очі ніколи не милувалися…
Прислівник „ніколи” тут не зовсім точний. Тетянка втратила зір на другому році життя,
отже перший рік немовля нормально бачило. Психологи кажуть, що дитина
найінтенсивніше сприймає своє оточення у перший рік життя. Мабуть тому у сліпої
Тетяни таке напрочуд яскраве бачення навколишнього світу. Все те, що зрячі
спостерігають зором, вона сприймає іншими органами — слухом, нюхом, смаком,
дотиком. Цими органами вона „бачить” не лише форму та зміст речей, але і їх колір. Та ще
Бог обдарував її прекрасним голосом та багатогранними душевними почуттями, які яскраво проявилися не лише у її
віршах, але й у її спогадах.
„Стежка від воріт” — глибока сонда у психологію сліпої дитини, яка довго не
усвідомлювала собі свою недугу, а усвідомивши її, вирішила стати рівною зі зрячими. І їй
це силою волі і неймовірною витривалістю, вдавалося.
Тетяна Фролоеа в сімейному капі (1971 рік)
Засвоївши шрифт Брайля, вона відкрила перед собою новий світ — світ друкованого
слова. Пальцями вона прочитала основні твори української і світової літератури, які
неймовірно збагатили її душевний обрій. Опанувавши теорію літератури (вже будучи
студенткою університету), вона почала сама віршувати. Її юні вірші похвалили такі поети-
шістдесятники, як Микола Вінграновський, Дмитро Пав-личко, Роман Іваничук та Іван
Драч. Один з віршів Тетяни „Життя” навіть у пресі появився.
Перед нею відкривалася кар’єра оригінальної поетеси. Та її життєва стежка пішла іншим
напрямом. Закохавшись у такого ж сліпого юнака — росіянина Фелікса Фролова, вона,
проти волі його батьків, вийшла заміж. Життя в новій родині, де її не любили, було для неї
пеклом. Допомога чоловікові у підвищенні його кваліфікації, виховання синів та побутові
негаразди поставили хрест над її літературними амбіціями.
І сімейне життя Тетяни з Феліксом не склалося так, як хотілося. Після десятьох років
співжиття вони розвелися, на другий день після
Старший син Леонід (той що намалював яблуко) із своєю донькою Діаною
того, як чоловік захистив кандидатську дисертацію. Він одружився з молодшою, а вона з
малими дітьми переселилася з його батьківської хати на іншу квартиру. Лише Бог знає,
яка то мука сліпій призвичаюватися до нових умов. Та Тетяна з честю переборола і цю
пробу долі.
Ставши „матір’ю-одиночкою”, вона й надалі щодня ходила на роботу в школу для сліпих,
а весь позаробочий час присвячувала вихованню синів. Синів, яких ніколи не бачила, „бо
тьма в очах”. А їх треба було годувати, одягати, спроваджувати в дитячий садок, в школу.
І на все вона була сама, не маючи майже ні від кого допомоги. Колишній чоловік про
дітей не дбав, навіть аліментів не платив. А вона його не судила. Гордість не дозволяла.
Помер він у Києві від чорнобильської радіації, після четвертого одруження.
Зі справжньою материнською любов’ю вона стежила за успіхами й невдачами дітей. На
щастя, сини виявились в неї добрими. Леонід допомагав Геннадію, Геннадій —
Олександру і всі троє — матері. Правда, час від часу і ремінь всту-
Счн Геннадій із своїм, синам Юркам