Поклонюся землі

А прийшла та неділенька, Я віночок ношу Та ще й своїх воріженьків На весілля прошу.
Прийдіть, прийдіть, воріженьки, На моє весілля, Бо вже в мене на головці Розмаїте зілля.

Я так і не знаю, чи співався цей віват в народі, чи сама Ніна для себе його придумала..
— А коли співати? — спитала я.
— Я тобі шепну, — сказала Ніна.
Вчити мене довго не треба було. Я пісні запам’ятовувала відразу. І таки заспівала в Ніни
на весіллі. Пам’ятаю, коли я співала, то було так тихо, ніби в хаті нікого й не було. А потім
Ніна поцілувала мене, і її сльоза капнула мені на щоку. А коли з молодої знімали вельон і
вдягали дівчатам, щоб вони також заміж повиходили, то Ніна і мені одягнула, щоб і я…
Розділ 18
Пекло в рідній хаті і перші вірші
Важко жилося в ті роки простим людям у селі. Певно, і в містах також, але я того не
знаю. Я тоді жила на селі. Хоч і мала була, та дещо відклалося в моїй пам’яті. Хто навіть і
мав свій кусочок поля, то ще треба було якось його обробляти, зібрати, зібране додому
привезти. А як мала це зробити жінка, навіть, якщо й мала якусь конячин?. Тоді, мабуть, а
може й раніше, виник такий термін — спрягатися. Домовлялися двоє господарів (або
господар з господинею):
— Давайте, будемо з вами спрягатися.

Складуть докупи все, що є в двох господарках і виходить: пара коней, віз і весь
реманент. І працюють на полі разом — воно й легше.
Доки батька не було, ми спрягалися з дядьком Сільвестром. Добрий був чоловік. І жінка,
і мати хороші були. Жив, правда, далекувато, то з тим мирилися. Тепер батько
розпорядився по-своєму: захотів спрягатися з сусідкою Якилиною — близько, мовляв, і
так треба буде по-су-сідськи допомагати.
Це була вдова з двома дітьми-підлітками. Конячина і корівчина тулилися в другій
половинні сіней. Та й хатини тої було — один крок. Бідністю тоді важко було когось
здивувати, але от слава про Якилину по селу недобра ходила: гуляє, мовляв, вдова. Чи то
мама не вірила тим балачкам (про кого, мовляв, не плещуть), а може просто злегковажила.
Словом, стали наші сім’ї супряжниками. Та й не було дивним, що батько з Якилиною в
поле їздить чи й так по господарству щось допомагає, Але мама, очевидно, почала й щось
інше за ними помічати. А я ще надто мала була, щоб вникати в такі справи. Але незабаром
нас всіх це торкнулося. Батько почав до Якилини вже явно вчащати, а часом і ночувати
залишався.
Дома почалися сварки, а потім і бійки. Пам’ятаю, перший раз я прокинулася від
жахливого маминого крику: батько бив її. Я кинулась між них, але скільки там тієї моєї
сили було. Батько перший раз в злості грубо відштовхнув мене. Плакала мама, мама,
котру я так любила. Серце моє розривалося, я сходила криком, але батько, здається, нічого
не чув, нічого не бачив.
Казали про Якилину, що вона вміла чарувати. Не так вона, як її сестра. Я схильна була в
те повірити, бо з батьком і справді щось коїлося. Правда, Якилина була молодша від моєї
мами. Але ще зовсім недавно батько сміявся над її нечупарністю. Казав, що вона нехлюя і
що він ні за що не може в неї що-небуть з’їсти. Тепер все те якось забулося. І тато, мій
добрий тато, міг кинути маму на ліжко і методично бити її, бити, бити. Я кричала, але він
не чув мого крику, я шарпала його, але що то було для нього. Довкола нашої хати були
садки та городи. Найближча сусідка — Якилина. Куди я, сліпа, могла бігти за допомогою?
Так виходило, що бійка починалася тоді, коли нікого, крім мене, в хаті не було. Всі ж
завжди десь у роботі, або в хлопців чи дівчат. А я в хаті. От і діставалося мені найбільше.
Одного разу взимку я, доведена до відчаю, кинулася босоніж до

сіней і стала відчиняти сінешні двері. Вони були зачинені на дві застібки. Нижню я могла
відчинити, хоч вона зачинялася дуже тісно, а от верхню… Я до неї не діставала. Тоді я, як
кішка чіпляючись за двері, пальцями стала на нижню застібку, і вже майже відчинила. Та
батько почув: очевидно, двері сильно талапнули. Він швиргонув мене у хату і — знову за
своє. Як я все це пережила — не знаю. Очевидно, я мала зрушену нервову систему. Я була
хвора. Коли вони починали сваритися, мене била лихоманка. Колись я до молитви
додавала слова:
„Дай, Боже, щоб мій тато додому повернувся”. А тепер добавляла:
„Дай, Боже, щоб тато з мамою сьогодні не сварилися”. Але Бог чомусь не зважав на мої
молитви, і сварилися вони майже щодня. Дуже страшно. Я і зараз не терплю ніяких
сварок. Для мене це жахливо. Я згідна терпіти будь-які матеріальні нестатки, але тільки не
сварки. Коли я дізналася про зраду свого першого чоловіка, то відразу ж подумала про
розлучення, бо не могла уявити собі, щоб мої діти пережили щось подібне. Порятунок
був, коли до нас приходив хтось чужий, а ще краще, коли залишався ночувати. Я тоді була
щаслива.
А коли я лишалася з батьками, то не замовкала й на хвилину: мені здавалося, що їх якось
можна „заговорити”. Але майже завжди вони звертали на свою тему. Я благала маму, щоб
вона батькові нічого не говорила: хай робить, що хоче. Але мама була у відчаї. Вона
чекала його з війни, вона гляділа шестеро дітей, гнулася від непосильної праці. Моя мама
була проста сільська жінка. Що вона могла? Ну, побила Якилині вікна, батько повставляв.
Набила якось її — батько так побив, що відлежала. Мої брати якось перейняли Якилину
біля криниці і добряче побили її. Батько ніби нічого. Видно, боявся відверто покарати
хлопців. Але за першу ж провину так набив, що вони зрозуміли, за що
їх бито.
Кому розкажеш, якому журналісту, що тут і почалася моя „поетична творчість”. Я почала
про батька з Якилиною складати вірші. Власне, то були не вірші, а пісні, тільки співалися
вони на мелодії вже відомих пісень: весільних, великодніх — мені було однаково. Я їх,
звичайно, не пам’ятаю, лише можу сказати, що в них були всі лайливі слова, які
вживаються на селі в таких випадках. Я не соромилась демонструвати свої „шедеври”
перед усіма, хто хотів їх слухати (перші публічні виступи): під церквою, перед сусідами, в
кого-небуть дома. Дійшло щось і до батька. Він якось посадив мене на коліна і сказав:

— Чого це ти про мене всякі вірші складаєш?
— А що, там щось неправда? То робіть так, щоб не складала. Нічого він не сказав, і не
бив мене. Він ніколи мене не бив. А слава про мої поетичні здібності пішла по селу.
Отоді-то прийшла до мене тітка Наталка і попросила:
— Танько, я чула, що ти вірші складаєш. Склади мені вівата… Я тільки кусочок знаю:
Стоїть липка над водою, Липко ж: моя, липко, Усі мужі йдуть додому, А мого не видко.
— А ти вже далі склади, — попросила вона.
А треба вам знати, що тоді у нас на весіллях ще так не пили як зараз — всі разом. А
чарка йшла по колу або кілька чарок пускали одночасно. І вже кожному гостеві до чарки
співали вівата. Це була не обов’язково весела пісня. Були й сумні, особливо коли співали
сироті або вдові. То часом і до сліз пройме, як-от:

Ой червоне пиво, Де його дівати? Чи його випити, Чи порозливати?
Як порозливаю, Та й не позбираю. Така молоденька, Вже й батьків не маю.

Піду я на цвинтар, Стану я на гробі:
Мамо ж мої мамо, Візьміть мене д соб!
Або ще:

Ой сама я сама, Як билина в полі:
Ніхто не порадить Мене молодої.
Ніхто не порадить • Сама собі раджу:
Білу постіль стелю • Сама спати ляжу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 11 =