Поклонюся землі

яблука, що були зовсім як вишні і по величині, і за кольором. І вже не знаю я, котра
ялинка була гарніша, але я була щаслива. І ніхто в моїй сільській родині не сміявся з моєї
ялинки. А може це й допомогло мені тоді відчути себе маленькою людиною, а не
інвалідом, калікою. Я росла. Росла і материнська тривога за мою долю.
Я вже згадувала, що наша хата якось притягала до себе людей. Отак і дід Фадей. Був він
із Шибини, що за сім кілометрів від Білозірки. Я не знаю, чи був він самотній, чи була в
нього якась родина, але час від часу він з’являвся в нашому селі і неодмінно приходив до
нас ночувати. Влітку чи взимку, але він приходив пішки, бо ж як ще: транспорту ніякого.
Прийшов і тепер: втомився, змерз, але бадьорий, радий, що добрався. Мама насипала в
миску гарячої страви, він їв з апетитом, хвалив страву й господиню. Поївши, сів на лаві
відпочивати. Розпитував, розказував. Запам’ятався мені тим, що був дуже спокійний.
Був вечір. Всі пряли. Я знову за своє:
— Я також хочу прясти.
Мені не давали: мовляв, тільки прядиво переведе. Я плакала. Втрутився дід Фадей:
— Та дайте ви дитині, нехай пряде!
— Ну як же ж вона буде прясти — вона ж не бачить.
— То нічого я її навчу. Дайте нам не кужіль, а клоччя.
Кужіль — це рівненьке, гарно вичесане прядиво, що з нього пряли на полотно чи рядна.
А клоччя — це те що зчісувалося з прядива. Воно не було таке рівне і прялося на мішки.
Тут пряжа була груба і могла бути не дуже рівною.
Мені зладнували пряслицю з кружілкою, дали веретено і дід Фадей почав свою науку,
спокійно, терпляче. Спершу в мене ніяк рівна нитка не виходила: не вдавалося мені
рівномірно клоччя відбирати. А то раптом чомусь нитка рвалась. Але з діда Фадея, видно,
був добрий учитель, бо того ж таки вечора я вже пряла свою „валову” товсту пряжу. Ми з
дідом Фадеєм раділи обоє.
Вранці він побачив, як мама заплітала мені коси і сказав:
— Е-е, — це не годиться: ти вже велика і заплітатися повинна сама.
— Але я не вмію.
— Невмілого і руки не болять, — засміявся дід. І почав вчити мене плести кіску, спершу
на шнурках, а потім на моєму волоссі. Плету я її і досі і згадую діда Фадея. Отак я і росла.
Мі-

рялася зі столом. Ніяк не могла зрозуміти, здавалось, зовсім звичайних речей. Я собі
уявляла, що коли я з сорок першого року, то через рік я вже маю бути з сорок другого.
Мама довго мені пояснювала, але я не впевнена, що до кінця зрозуміла суть справи.
Гриша вчив мене рахувати. Мені це здалося досить нудним. Але він переконував мене, що
це потрібно. Правда, я ніяк не могла зрозуміти, для чого.
Відколядували колядники. Ходили з вертепом і Степан з Гришою. Степан був завжди за
жидівку — це, очевидно, в нього добре виходило. Він сердився, казав, що взагалі не буде
ходити. Та його все-таки умовили — і він знову був жидівкою. Гриші більш поталанило:
він був українцем. Тоді ще за вертепи не дуже бралася ні влада, ні школа: не до того,
видно, було. Хлопці ходили по селі, колядували, не минали жодної хати, навіть
найбіднішої хіба вже хтось би не хотів. Було багато суперечок, чи йти до вчительки. З
одного боку, якщо не зайти, то значить, що її не поважають: може образитись. А з другого
боку — вона ж вчителька, то ніби ж проти релігії. Все-таки вирішили йти. Потім довго
розповідали, як вона зраділа, аж сльози на очах заблищали. Треба сказати, що в той час на
селі до вчителів ставилися з великою повагою, хоча тодішні вчителі не завжди освіту
вчительську мали. Часто в них за плечима, окрім десяти класів, нічого більш й не було.
Але працювали вони до самозречення, намагаючись хоч щось вкласти в голови
напівголодної і обдертої дітлашні. З полотняними торбинами, в котрих, крім книжок було
ще й по куску хліба, хлопці ходили до школи. Уроки вчили взимку при гасовій лампі, а
влітку, пасучи худобу, Степан вчився геть-таки погано: по два, по три роки сидів у
кожному класі, так що закінчив лише п’ять класів, та й то з бідою. А Гриша вчився добре.
Та от лихо: картавив дуже, то часом соромився відповідати.
Взимку у братів була найголовніша проблема — на чому покататися. Майструвалися
санки. Вже й не знаю, де роздобули лижі. Ковзани чіплялися до взуття, але воно і так було
дране, а тут ще скорше рвалося. Єдиний вихід: плести з соломи башмаки. Так і робили.
Вони, правда, швидко рвалися, але можна було тут-таки сплести нові. До башмаків
кріпилася дерев’яна підошва, а якщо її ще обкувати дужкою від відра — тоді ого, як жене!
І ковзанів не треба.
Приходили мокрі, засніжені, руки замерзли до болю в пальцях, а про ноги й говорити
нічого. Мама сварилася, але так, для вигляду, бо

розуміла, що хлопцям без того не можна.
Зима потихеньку починала набридати. Хотілося тепла, особливо пені, що цілу зиму
просиділа в хаті. Я чекала тієї весни, як Божого змилування.
— Ой, ну коли вже та весна буде, — питала я у мами.
— Скоро. Вже сьогодні он яка відлига, — втішала мене мама. Для мене весна
наближалася, коли починали палити загату. У нас опалювали хати не лише ломаччям, а й
соломою. То ближче до весни приносили для палива оберемки із загати. Так що, коли
сонечко вже гарненько пригрівало, я сідала собі на загаті, що вже сягала лише до вікон, і
бавилась на сонечку. Було мені так гарно і любо після зими. Пташки літали, шукаючи собі
матеріал для гнізда. Мені так хотілося, щоб котрась із них сіла мені на руку, але вони собі
літали і цвірінькали, пищали, скрекотали, каркали, метушилися, будуючи гнізда,
зустрічаючи весну. І я була собі, немов пташка: співала, тільки не будувала гнізда.
Розділ 5
Весна і Великдень
Починали прибирати біля хати, подвір’я, місце, де лежали омаки. Я це любила, бо під час
такого прибирання для мене завжди щось знаходилося. Найчастіше то були нові цікаві
черепки. Взимку, очевидно, щось розбивалося, але не хотіли мені давати бавитися, щоб в
хаті менше було того мотлоху, той викинули в ломаки. Тепер знаходили. І я, бавлячись
надворі, мала вже свій „посуд”, а то знаходилась якась забута мною з осені цяцька. Загату
вже на той час спалили, земля підсохла, можна було ходити босою. То ж починалося для
мене те раювання на природі, про котре вже я писала. Я ще тільки не писала, як пахне
весною земля, коли копають городи. Потім у Львові я намагатимусь ловити цей запах,
шукати його, але то все не те: так пахне земля тільки на селі.
Мама копала городи, бо дівчата в поле поїхали: там також робота чекала. Мама робила
грядку і садила всяку всячину. Я до мами:
— Дайте ж і мені грядочку, щоб і я щось посадила! Мама відвела мені грядку біля
стежки. Я сама обгородила її прути-

ками і посадила квасолю і часник. Тепер я мала свій город і кожен день ходила дивитися,
що і як на ньому росте. Я почувала себе зовсім господинею. Потім випросила у мами ще
одну грядку, біля другої стежки, і посадила кукурудзу. Мама потім комусь розповідала.
— Ай, чуєш, я дала їй кусочок, де всі ходять, і не дивилася, як вона там натикала тої
кукурудзи. А потім дивлюся, а кукурудза посходила та так густо, як цвяшки, повилазила.
То я оце прорвала, щоб рідше було, — хай росте. Добру руку має моя мала (цебто я).
А ще з хати викинули вазон. Це була якась пальма чи що. У нас її Мариною називали.
— Росте та й росте, — скаржилась мама, — ні цвіту, як кажуть, ні
плоду.
— То віддайте мені, — попросила я.
— Бери! Але що ти з ним будеш робити?
— Бавитися.
— Ну, то бався!
Я поставила свій вазон на застільне вікно, тільки знадвору. Кожен день я підливала свою
квітку. Більше на неї ніхто не звертав уваги. Аж раз, коли ми сиділи біля стола (обідали чи
що), хтось сказав:
— Он гляньте!
І всі подивилися на вікно. А там… А там, виявляється, сталося диво:
моя квітка викинула вгору палку і зацвіла. На тій палці було дві великих червоних квітки.
Ой, же я зраділа. Але і відразу засмутилася, бо мою квітку знову забрали до хати. Правда,
всім, хто приходив, обов’язково розповідали її історію.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty + 10 =