Поклонюся землі

Гордились непохитним ми оплотом І крокували в комунізму рай — І стоїмо під
заграничним плотом, І вседержавну руку тягнемо: „Подай!” „Подайте, Христа ради,
комунізму, Поки він голий і голодний не засне!” Що скаже мій нащадок про вітчизну?
Кого він, обнищілий, проклене? І сумно плаче кобза на майдані, 1 квилить-стогне
приспаний Дніпро… Де ви взялися, покручі погані, Що рознесли по світу все добро? З
якими шльондрами промарнували? В содомиськах яких ви упились? Реакторів сп ‘яна
намурували, Сп ‘яна і позриваєте колись. „Моголами” ми ходимо по світі, „Моголами”
вже, певно, помремо… Та тільки ким зростають наші діти? Кому у тому звіт ми
складемо?.. Гіркотно тане в роті шоколад… (с. 9-Ю).
Збірка „Повінь”. — Редактор Ірина Цельняк. — Ілюстрації Ірени Гимон. — Спонсори:
Банк „Аваль”, Фірма „Берта плюс”, ТзОБ „Кауфман”, ДП „Львівпостачпреса”.—В-во
„Край”. —Львів, 1997.

Видумують у Верховній все нові закони
Видумують у Верховній все нові закони,
Обривають кому нерви, кому — телефони.
Народ плаче, народ стогне,
Гне народ коліна…
Незалежна, суверенна, бідна Україна!…

Твою землю плюндрували, і тепер плюндрують, Святим іменем Тараса і далі шинкують.
Незалежності святкуєм святу раковину!.. Важко стало заробити вже й на домовину!..
Тільки й того, що голосять з усієї сили,
Які вони патріоти, Боже ти мій милий!
І тебе взяли до спілки, щоб дурних дурити!..
І не знаєш, що дешевше: чи вмерти, чи жити.
Та вже годі того вірша. Восславим свободу, Що нарешті вибороли рідному народу!.. Де ж
ви, хлопці-запорожці, бо ми вже не знаєм, Чи нас треба визволяти, чи й так повмираєм? (с.
11).
Прозріння
Очевидно за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі —
Серце в грудях б ‘ється і тріпоче,
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини — як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає —
Нам завжди чогось не вистачає, (с. 14).

Третя збірка „Солоспів”. — Редактор Ірина Цельняк. Ілюстрації Наталки Свистун.
Післямова Миколи Мушинки. — Спонсори: Мирослав Сенек, Борис Машталярчук, Богдан
Дурняк. — В-во „Край”. — Львів, 1998.
Жінці-емігрантці
Влодимирі Гірняк
О, милий Боже, що то може жінка! Можливостям її немає меж. А надто, як та жінка —
українка. Де ти на світі ще таку знайдеш?
Догляне дім, обереже родину,
Онукам наколише дивосни.
І їх навчить любити Україну,
Якої ще й не бачили вони. Закинута за море, на чужину, Освоїла той невідомий край. Й
створила тут маленьку Україну — Маленький свій невигаданий рай.
І з тим змирилась чужина далека..
Щоб жінка не боялась самоти.,
То український їй носив лелека
Дітей і внуків у чужі світи.. І не жаліла пісні ані слова, Для них вона і у чужім краю.
Дзвеніла рідна українська мова, Нагадуючи землю їй свою.
А там цвітуть і визрівають вишні,
Торкає ніжно вітер за плече…
Вона з майбутнім згадує колишнє…
Але той спогад гріє, не пече. На світі так багато може жінка. Про неї вітру гомонять
гаї… А надто, як та жінка — українка, О Господи, благослови її! (с. 40).
Наче лебеді білі
Ми з тобою удвох, наче лебеді білі, Все шукаємо захист у рідних топіль. Тільки лебеді в
вирій собі полетіли, Ну а нам, ну а нам не летіти звідсіль. Летимо, летимо По дорогах
життя. Летимо, летимо І нема вороття. Летимо, летимо у надії й тривозі. Зберігаючи в
душах весняне тепло. Якщо втома знесилить мене у дорозі. То підставиш мені своє дуже
крило. Летимо і тоді, коли крила зомліли, І з зими у весну повертаємо знов. Дай нам Боже,
на двох лебединої сили, І пошли нам на двох лебедину любов, (с. 98).

З рукопису другої книжки спогадів Тетяни Фролової — „Під каштанами”, для видання
якої шукаємо спонзорів
III. Молитва до ангела
Потім мене перевели в спальню для молодших, тобто поклали разом з дошкільнятами.
Там чомусь спав й Івасик, що мав зовсім дівочий голос. Якось увечері, коли ми вже були в
ліжках і могли лише тихенько розмовляти, щоб не прийшла вихователька і не насварила,
Івасик підкликав мене до себе і пошепки спитав:
— А ти молишся перед сном?
Я молилася. Так наказувала мені мама.
— Накрийся, щоб ніхто тебе не бачив і тихенько помолися! Я не знала, що маю
відповісти Івасику. Брехати не хотілося, а правду казати теж: а раптом він комусь
розкаже? Але Івасик прошепотів:
— Я молюся. А які ти молитви знаєш? Я знала і „Отче наш”, і „Вірую”, знала ще й інші
молитви, але по-церковнослав’янськи, що й сама майже їх не розуміла. Івась сказав:
— А таку ти знаєш?
Ангеле — хоронителю мій, Завжди ти при мені стій. Увечері, вдень і вночі Будь мені
завжди до помочі. Стережи душу, тіло моє! Амінь.
Такої молитви я не знала. Вона мені сподобалася, і я тут-таки її навчилася. Мушу
признатися, що не раз і зараз я повторюю її, особливо у скрутні хвилини.
Немає вже серед нас того Івасика. Життя у нього пішло якось шкереберть — і нема вже
його на світі. А та молитва до ангела-хоронителя — тепла згадка про мого однокласника і
про наше дитинство…
Івасик казав далі (звичайно, пошепки):
— Ти нічого їм не вір! Все, що вони кажуть, — то брехня. І про

піонера Павла Морозова — також брехня. Але ти то нікому не кажи! Нас з тобою скоро
будуть приймати в піонери. Ми мусимо вступити, бо інакше не можна. Але то все брехня.
І молитися треба, але щоб ніхто не бачив. Та гляди, нікому про це!
Я, звичайно, нікому про це не казала, навіть своїм найближчим товаришкам, які, правда,
були в мене вже значно пізніше. Між мною і Івасиком була наша маленька таємниця — і
це нас якось поєднувало. Правда, я не зовсім з ним погоджувалася. До нас приходили
старші учні і читали нам про Павлика Морозова, то я плакала, книжка мені подобалась.
Але до вступу в піонери я ставилась трохи з недовірою.
Правда, про це я нікому не говорила. Навіть з Івасиком ми більше на цю тему не
розмовляли. Тим більше, що його перевели у хлоп’ячу спальню.
Ми довго не бралися за письмо. Вчили якісь віршики. Вчителька читала нам казку
„Чарівник смарагдового міста” — було дуже цікаво.
У моєму дитинстві фігурували книжки „Коник-горбоконик”, „12 місяців” та „Руслан і
Людмила”. Вголос читав їх мій брат Гриша. Слухали всією родиною, а надто — я. „Коник-
горбоконик” був у такому гарному перекладі, що я потім не йняла віри, що це російський
твір.
А до „Дванадцяти місяців” я зверталася у своїх мріях, коли мене хтось ображав. Ця казка
у моїй фантазії дещо змінилася: місяці самі приходили до мене і розкладали своє
новорічне багаття у нас за хатою. Не могла ж я їх знайти у лісі. І це було так зрозуміло і
мені, і місяцям. А більше нікому про це не треба було знати.
А ще сестри тихенько читали „Миколу Джерю” і „Кайдашеву сім’ю”. Вони самі собі
сміялися, а мені розповідати не хотіли.
А тепер ми читали з учителькою. А ще ми ходили в Стриійський парк, каталися на
каруселі, з’їжджали з гірки. А ще ходили по нашому пречудовому шкільному саду. Івасик
побіжить уперед, десь заховається та й витьохкує соловейком.
Була осінь. Під ногами шурхотіло сухе листя. Ми збирали його, і вчителька вчила нас
робити з сухого, ще майже живого листя, гирлянди. Було якось гарно і сумно. І десь тут,
поряд з нами, були наші ангели-хоронителі, у кожного – свій. Вони мали остерігати нас від
біди, відводити лихо. А чи був у мене мій ангел? Звичайно, був. Я вірила в нього,
молилася до нього. Тільки тихенько, щоб ніхто не чув:
Ангеле — хоронителю мій, завжди ти при мені стій!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − one =