Поклонюся землі

дали гарне, а от доля… Лиху долю, кажуть, і шукати не треба: сама тебе знайде. Вона мене
і знайшла…
Я народилася за два місяці перед війою, саме 22 квітня 1941 року.
Про те, що це був важкий час не треба й казати. Мені минув рік — і я захворіла. Про
лікарів на селі тоді не могло бути й мови. Очевидно це був мінінгіт. Думали, що не
виживу — вижила, але залишилася сліпою.
Кругом війна. Куди податися?
Звідкись довідалась мама, що в Кременці є окуліст, котрий творить чудеса. Взяла мене
малу та й поїхала до нього. Я не знаю прізвища того лікаря. Я лише знаю, що був він
єврей. Скрізь були німці. Лікар зі своєю родиною був уже в гетто. Німці випускали його
до людей на дві години. Через медсестру мама довідалася, що нічого йому не потрібно,
лише хліба, хліба для його дітей. Хліб у нас був гречаний, але це вже не мало ніякого
значення. Як вам працювалося лікарю? Не відповість, бо його нема в живих. Він все-таки
ще встиг прийняти нас. Подивився мене, дав ліки і сказав, що через місяць на одне око
зробить операцію і гарантує 20% зору. Але через два тижні гетто було знищено. Загинув і
легендарний лікар, прізвище якого я й досі не знаю.
Я не вважаюся інвалідом війни чи прирівняною до них, не отримую відповідної надбавки
до своєї мізерної пенсії. Та й не в тім річ. Справа в тому, що війна таки спричинилася до
моєї сліпоти. Батько пішов на фронт. Він був з 1899 року народження тому його забрали
пізніше. Мама залишилася з нами. Вже не треба розповідати, як ми набідувалися. Старша
сестра Надя робила всю чоловічу роботу. Інші їй допомагали. Батько прислав з фронту
листа, а потім ні звісточки. Мама плакала, побивалася. А тут ще й в Ланівці (наш
районний центр) раз за разом викликають: де чоловік? Може дизертир? Або в
бандерівцях? Мама плакала: „Я б і сама хотіла знати, де мій чоловік”. І як порятунок —
батьків лист з фронту. Подали в пошук. З частини відповіли, що був такий, але пропав
безвісті: або загинув, або потрапив в оточення. В Ланівці маму викликати перестали, але
їй не стало легше: чи він живий?
Пішла до ворожок. Декотрі казали, що загинув. Мама плакала.
Жила у нас в селі ворожка, на прізвисько Помаліщиха, — так, і ворожкою її не назвеш,
— розкидала карти жінкам та дівчатам.

— Вона щось знає, — казали про неї таємниче. Пішла мама і до неї. Взяла скількись там
яєць та й пішла. Так ота Помаліщиха сказала мамі, що батько живий. Він далеко, мовляв,
„за водою” і думає про дім.
Мама повеселішала і вже ні до якої іншої ворожки не ходила, тільки до Помаліщихи.
Пухом вам земля, пані Ніно! Дякую вам, що могли потішити мою маму у таку скрутну
годину.
Розділ 2 Босоніж по землі
А я собі росла. Не пам’ятаю війни. Знаю тільки, що вже потім довго чомусь боялася, коли
летіли літаки. А далі всі казали, що війна, слава Богу, закінчилася. Через село проходили
війська. Спинявся хто-небуть і в нашій хаті. Нас було багато, і хата наша, як на теперішній
час, була маленька: кімната і кухня. Але на той час на селі вона вважалася великою, бо у
людей були ще менші: одна кімната, що разом слугувала і за кухню. Отож у нас іноді
спинялися навіть командири. Люди вони були різні. Декотрі ділилися з нами своїм
пайком. А один мало не застрілив нашого собаку Бурика тільки за те, що той гавкав на
нього.
Пам’ятаю, якось увечері сиділи дівчата та й співали. Співали щось про січових стрільців.
Були тут і військові. Один із них сказав: „Дівчата, не співайте таких пісень, бо за них
можна кудись загриміти”.
Дівчата ніяк не могли зрозуміти, що тут такого в тих піснях. Були вони далекі від
політики, адже до Радянського Союзу нас приєднали тільки в 1939 році. До дівчат ніяк не
доходило, чому про січових
стрільців не можна було співати.
Батька не було. Не було і звісточки від нього чи про нього. Мама час від часу ходила до
Помаліщихи, щоб почути, що він живий. А я собі
росла. Вже переплакали жінки над „похоронками”, вже повернулися
додому ті, котрі мали повернутися. Декотрі каліки лаштували милиці, а їх рідні однаково
тішилися, що все-таки живі… А батька не було. Я його не пам’ятала, але дуже хотіла, щоб
він повернувся.
Дух конопель, що стелився над маминим городом… безліч птаства, що галасувало у
нашому чи то садку, чи то лісі… Батько мій страшенно любив всяке дерево, тому у нас
скрізь був затінок, бо садив та й са-

Найдорожча мені людина -многостраждальна мама Катерина Ісаківна Кнолль. Мамо,
чуєте, поверніться у моє дитинство!

див мій батько і ясени, і клени, і верби… А потім вже й само насівалося та й росло собі,
буяло. І поміж всім отим ходила я, маленька сліпа дівчинка, що сприймала життя на
дотик, на слух, вбирала його своєю вразливою душею.
Коли мене хтось кривдив, тоді я йшла до свого улюбленого клена, пригорталася до
нього, його листками
витирала сльози. І тоді клен сильніше хитався увесь, від коріння до верхівки… А може це
мені здавалось… Тоді ще ніхто нічого не чув про гороскопи. Просто, мною не було кому
займатися — і я жила собі з природою. Прокидалася я та й в першу чергу:
— Мамо, як надворі?
А надворі могло бути або тепло, або холодно. А ще міг бути дощ — це вже для мене
було гірше, бо треба було сидіти в хаті. Але й тут було щось добре, бо мама тоді не йшла
на город, а сідала щось шити, і ми з нею могли собі розмовляти про всяку всячину. Але,
якщо було тепло, то до мене обов’язково приходили дівчата. І ми йшли надвір, в наш
теплий сонячний рай. Мама дітям пояснювала, що я не бачу і що мене завжди треба вести
за руку і ніде не можна кидати. Діти те все дуже швидко затямили і з часом мама вже не
боялася мене з ними куди-небуть відпускати. Коли йшли з мого обійстя, то вже всі знали,
що мене треба брати за руку. А вже потім зі мною можна бігати, лазити через рови, йти
через річечку. А якщо я зіб’ю палець об камінець і піде кров, то це нічого, ніхто не буде ні
плакати, ні сваритися. Просто треба вирвати листок з подорожника, послинити його і
прикласти до збитого пальця — і все.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − twenty =