Поклонюся землі

Постілька біленька, А нічка темненька, Не дивуйте люди, Я ще молоденька.
Люди в селі добре знали, що кому співати. Я таки склала вівата тітці Наталці. Я його не
пам’ятаю, але розказували, що коли його співали, то всі плакали. Це і був, вважаю, мій
перший справжній поетичний твір.
Я вже писала, що мій брат Грища був розумний і здібний хлопець. От він якось мені
сказав:
— А ти попробуй просто написати вірша. Не про батька з Якили-ною, а про що-небудь
інше. Ну, наприклад про кицьку…
Я собі не улявляла, як можна писати просто так. А що можна написати про кицьку? Я не
могла. Мені потрібен був конкретний сюжет, або щоб мене щось схвилювало. Але потім
вийшло. Я таки написала щось про кицьку, а потім про весну. Гриша записав. Потім,
пам’ятаю, написала щось про дівчину і кохання, але Гриша забракував: сказав, що цей
вірш дуже вже подібний до народної пісні.
Але в цій співпраці були свої незручності: те, що Гриша не завжди міг відразу записати,
а потім я могла забути. Так що не клеїлось у мене з віршами.
Розділ 19 Перша в житті пожертва — сліпій жебрачці
Відгуляли весілля. Вибралися мої сестри у невістки. Хата якось відразу спустіла. Стало
незатишно і сумно. Рушники, всілякі вишивки вони позабирали, щоб прикрасити ними
свої нові кубельця.
— Не можу дивитися на ті голі стіни, — бідкалася мама, — ніби й хата не моя.
— Нічого, — заспокоював Гриша, — скоро не впізнаєте нашу хату. І засів за роботу.
Обклався папером, фарбами, озброївся ножичками, пензликами. Малював, витинав, робив
квітки з паперу (і де він тільки всього того навчився). Незабаром нашу хату і справді
важко було впізнати: образки були прикрашені вінками з паперових квітів, на вік-

нах— витинанки, на стінах — малюнки та ще всякі дива з паперу. Сусіди дивувалися:
— Ви, Катю, наче й не віддали заміж три дівки. Ще якось гарніше стало.
Але мені однак було сумно. Не збиралися вже в нас дівчата. До Степана і Гришки
приходили товариші, але це вже було не те: ні тобі пісень, ні казок, ні розповідей-
страховин.
Якось, коли я була дома одна, раптом звідкілясь до мене долинула пісня. До пісень я
була звична, але щось у тій пісні мене вразило. Я ще не розуміла, що саме. Співали дві
жінки, співали гарно. Пісня, очевидно, була релігійна, я такої не знала. Це була сумна
пісня і… якась безнадійна. Я вибігла з хати. Співали біля воріт. Я підійшла..
Сусідка сказала:
— Сліпа просить…
— Яка сліпа?
Я знала тільки одну сліпу… себе.
— Та то вже старша. Живе у нашому селі.
— А… Що ж їй дають?
— А хто що має: хліб, гроші, яйця.
Грошей, звісно, у мене не було. А от яйця…
Я знала, де їх мама складала: в кухні, в шафині, у бляшанці. Я, схвильована і перелякана,
схопила два яйця і побігла до воріт:

— Якби тільки встигнути, — думала я. Я встигла, і зряча пово-дирка взяла в мене з рук
мою першу в житті пожертву. І тут я не витримала: побігла до хати і заплакала, гірко і
невтішно, якось по-доросло-
Сестри Маруся (ліворуч) та Надія (праворуч). Вибралися мої сестри у невістки. Хата якось
відразу спустіла. Стало незатишно і сумно

му. Я плакала вперше в житті над своєю долею. Тут я вперше зрозуміла, що я знедолена,
скривджена. За що? Що я кому зробила? Невже і я колись буду отак ходити по селу і
просити кусок хліба? А з ким? А якщо ніхто не захоче зі мною ходити?.. Я плакала і
думала. І від тих думок робилося сумно і страшно. Мені потім розповідали історію цієї
жінки. Колись її, сліпу сироту, взяв до себе чи то диякон, чи священник. Та він помер, так
і не склавши заповіту. Знайшлися спадокоємці, і сліпа жінка залишилася ні з чим. Вже й
не знаю, в чиїй хаті знайшла вона собі прихисток. Розповідали, що вона навіть вела якесь
господарство. Але час від часу мусила просити милостиню.
Розділ 20 Є такі школи — для сліпих
Час ішов. Вже всі мої товаришки пішли до школи. А я ні. Вони приходили до мене зі
школи, жваві і збуджені, розповідали, що там було, вчили мене нових віршів… Отут я ще
раз зрозуміла, що не така, як усі, і від того робилося сумно. Але вкрай великого горя я все-
таки ще не відчувала, або мій дитячий розум не хотів чи не міг на ньому дуже довго
затримуватись. Брати також ходили до школи, і від їхніх знань і мені дещо перепадало. Я
вчила з ними вірші. Вже знала всі арифметичні дії, вміла розв’язати декотрі, навіть досить
складні задачі.
Кожного року по селі ходили вчителі записувати дітей до школи. Приходили і до нас.
Мене їм показували як щось незвичайне, якусь диковину, феномен. Я демонструвала свої
здібності, одержувала заслужені похвали. Вчителі зітхали та й ішли собі. Що вони могли
порадити сліпій дитині чи її батькам?
Але один таки знайшовся. Прізвище його було Мартиненко. Він був на той час
директором нашої сільської школи. Потім, коли настали кращі часи, його звільнили з тієї
посади: освіта, мовляв не та. Я не знаю, яка у нього була освіта, і чи відповідала вона
займаній посаді, але людиною він був доброю і не був байдужим до чужої біди. А може й
чув щось про школи для сліпих дітей. Він говорив моїм батькам, що десь неодмінно
мають бути такі школи.

— Їй там буде добре, — казав він, — там їй замінять батька і матір і дадуть їй в руки
кусок хліба. Він говорив дохідливо, по-простому, щоб мої батьки його зрозуміли. Вони
зрозуміли. А от я…
Пам’ятаю, коли всі розійшлися, я довго-довго плакала, уявляючи собі, як чужі дядько і
тітка стануть мені батьками і матір’ю, як вони дадуть мені в руки кусок чорного, черствого
(неодмінно черствого) хліба. Довго-довго мене все це потай мучило. Мене гризли і
розлука з батьками, і образа, що вони так охоче погоджувались на це. І треба було мені ще
трохи підрости, щоб я нарешті зрозуміла, що ніхто в мене не забере ні батька, ні матері.
Одного разу батько привіз мені із Збаража два листи грубого паперу, на якому густо були
виколоті якісь крапки.
— На, дивися, — сказав він мені якось урочисто, — так вчаться сліпі в школах.
Але де були ті школи, ніхто не знав. Я зо дві години просиділа з тим папером, але що-
небудь намацяти мені не вдалося. Букви мені дівчата трохи показували. Я навіть
пробувала писати їх крейдою. Але тут нічого подібного, здається не було.
Мій благодійник Мартиненко не забув за мене. Він кудись там писав, шукаючи школу,
де б могла вчитися я, сліпа дитина. І відповідь прийшла, але у Ланівці, на РАЙВНО. Та
ніхто і не подумав переслати чи передати її в Білозірку, де на неї так чекали. Вона собі
лежала десь там у Ланівцях. А я собі росла в Білозірці.
Розділ 21
Подорож до окуліста Філатова в Одесу
На мене насувалася незвичайна подія. Давно вже чутка пройшла, що десь далеко, аж в
Одесі, нібито є такий лікар, що очі вставляє — і людина бачить. От дива! Мій батько
розмріявся:
— Якби так можна було. Я б тоді одне око віддав би. А що? Одним оком можна добре
бачити. І ти би бачила, і я би був не зовсім сліпий.
Мама згадала, що десь в Одесі живе її брат, котрого вона не бачила вже понад 20 років.
Мені говорили:
— От поїдеш в Одесу, там тобі зроблять операцію — і ти будеш бачити.

І ніхто собі уявити не міг, який страх сіяли в мені ті розмови про операцію. Що таке
бачити — я не знала, і мені було якось байдуже. А от при слові операція робилося якось
не по собі. Я вже знала що це будуть щось там різати — мені було страшно. Та так
страшно, що навіть оте химерне „бачити” втрачало свою принаду. Але їхати треба, раз
батьки того хочуть, і я це розуміла. Я приречено чекала своєї участі. Потрібні були гроші,
а їх не було. Продали мою Ярку. Мені пошили пальто, взули у валянки, хоч надворі вже
була весна, — і я перший раз поїхала так далеко. Ой! Я ще ніколи не їхала в поїзді. Мене
везла мама, а ще нас погодився супроводжувати дядько Танас: у нього в Одесі була
сестра. Всі переживали. Мама напекла в дорогу паляничок і ми поїхали. До Лановець тато
відвіз нас кіньми. З Лановець до Тернополя їхали колишнім товарняком, що був,
очевидно, переобладнаний на пасажирський. Він немилосердно хитав, тряс, гуркотів,
свистів.
Був 1949 рік і, щоб добратися з Білозірки в Одесу, довелося затратити аж троє суток.
Ночували в Тернополі на вокзалі. Я спала, а мама з дядьком Танасом ні. По вокзалу
ходили міліціонери і не давали нікому спати, бо тоді особливо поширеною була кража
валіз. Нарешті знову поїзд: на цей раз справжній пасажирський. Нас посадили в дитячий
вагон. Тут їхали лише з дітьми. Було багато крику, галасу, але ніхто не курив, і було
менше шансів позбутися своєї валізи.
Приїхали у Жмеринку. Тут знову треба було пересідати. Ночувати нас з мамою
запросили в дитячу кімнату. Тут нам безкоштовно дали ліжко з чистою постіллю. Правда,
тільки одне, але це нічого: ми з мамою помістилися — і мама нарешті трохи поспала.
Ось і Одеса! Для мене це був лише суцільний гамір: трамваї дзенькали, машини гуділи,
люди галасували, перекрикуючи цей загальий шум. Це вже потім було прийнято
спеціальний указ про заборону сигналів на вулицях міст, тоді в наших містах стало значно
тихіше, аж незвично спершу було. А в той час кожна машина вважала своїм обов’язком
гудіти, трамвай — дзвонити. Всі кричали, ніхто нікого не чув.
Не буду розповідати, як ми змогли потрапити до знаменитого лікаря. Я вже знала, що
його прізвище було Філатов. Нам в Ланівцях казали, що ми ні за що до нього не
потрапимо, але мама вирішила, що мусить таки потрапити, щоб вже знати напевно мою
долю. Філатов брав за візит 200 карбованців. Щоб втримати такого видатного спеціаліста,
радянська влада дозволила йому приватний прийом. Лише раз в тиждень

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × one =