Поклонюся землі

діжкою не вважалося, але, звісно, господарі садків не були від того щасливі. Отому-то
Степану перепадало на горіхи від Наді.
Всі розуміли, що із заміжжям Наді буде важко. І гарна, і роботяща, але хлопці — її
ровесники — одні на фронті загинули, другі в бандерівці пішли, то там їх теж не
помилували. Треба було щось думати. А що тут придумаєш? Вже й батько повернувся.
Можна б і весілля. А воно забарилося. Хотів було з Михнівки хлопець посватати, та вона
як побачила його п’яним, та й затялася: ні та й все.
Аж тут посватався Павло — бездітний вдівець. Господар, столярує, з лози всякі речі
виплітає, не п’яниця, має хату, пасіку.
Не знаю вже, чи любила вона Павла, але заміж за нього пішла. Хоч знаю, що поплакала
чималенько. Але я ще була дуже мала, щоб сестри мені свої секрети довіряли. Я також
плакала: то були мої перші сльозі потай, наодинці. Сіла собі за хатою та й плачу. Уявила
собі, що Надя від нас піде до чужої хати — такий жаль взяв. Пригадала, як вона мені
платтячко комбіноване пошила, як мені солодкі пряники приносила, коли в кооперації
працювала, — та й ну ще дужче плакати. Прийшла до хати, заплакана, брудними руками
сльози з лиця витираючи.
Відгуляли весілля. Було дуже цікаво. Грала гармошка. Всього понапікали. Звісно, не
таких пундиків як зараз вигадують, але все-таки для голодної дітвори і сухарики з
просяної муки були неабищо. Мама мусила їх ховати, а то гостям нічого було б робити.
Надя пішла до чоловіка. Ми іноді приходили в гості, і нас пригощали медом. А надто
коли вареники з вишнями в мед вмочити… Життя текло собі своїм руслом.
Розділ 12 Сестра Ніна
Сестру Ніну я дуже любила. Певно, і вона мене любила. Вона брала мене з собою скрізь,
куди лиш ішла. А ще вчила мене, малу і нерозумну, сумних мелодійних пісень про дівочу
долю, про вірну любов і про зраду, про бої і відвагу. І, пам’ятаю, на мою дитячу душу мала
величезний вплив. Я, може навіть більше ніж дорослі, відчувала цю красу вірності,
відваги, біль утрати. Бо вони дорослі, вже до цього звикли, вони вже з цим зжилися. А на
мене, дитину, що ще не знала

Сестра Ніна вчила мене сумних мелодійних пісень і стала першим моїм вихователем
життєвих негод, але вміла відчувати, це накладало свій відбиток. Я ще багато чого не
розуміла, але, що не збагнув розум, те відчувало маленьке дитяче серце. Я журилася з
дівчиною, що вже не вийде більше в зелений гай, бо її милий покинув.
Коли мене забув, Забудь на світі жить, А як маєш другу, Не дочекай любить.

Ніна співала ніжним високим голосом. І я вторила їй дитячим, не зміцнілим альтом.
Може саме вона, кирпатенька дівчина, стала першим моїм вихователем.
Розділ 13
Мала бешкетниця
Був тихий літній вечір. Саме такий, які бувають перед жнивами, коли хлопці лазять по
чужих садках, за молодими, ще кислими яблуками. Ох, які вони смачні! Я, мабуть, ніколи
вже таких не їстиму Коли цвітуть по квітниках найкращі квіти. Коли…
Спав вітер, концертували коники, пахли квіти і яблука. І квіти, і яблука були поруч —
живі, не зірвані, і в руках хлопців, що сиділи рядком під хатою на винесеному ослоні. Я,
мала, шастала біля них. Вони частували мене яблуками, а я, не вдячна, забирала у них
квіти, та ще й співала дошкульні ущипливі приспівки, яких навчили мене дівчта, як-от:

А під мостом риба з хвостом, А на мості раки. В Білозірці нема хлопців — Однірозкараки.

Чого скачеш — вистрибуєш, Як жаба в коробці. Нема в нашій Білозірці Настоящих
хлопців.

Що то за хлопчина, Що на бік шапчина, Збоку гулька, В зубах люлька, На бороді слина.
Дівчата реготали, аж заходились. Хлопці відбивалися жартами, а ті, кого це найбільше
стосувалося, бундючне мовчали.
Ой і бешкетна ж була я, мала. Ох, і била ж я їх своїми приспівками. І ні за що в світі не
переплутала б, кому яку співати. Правда, жаль мені було іноді кого-небуть. Особливо
Сянька, що завжди спав на вечорницях і мовчав… А дівчата йому то ляльку на спину
пришиють, і він іде з нею через усе село, то ще щось вигадають Він не ображався.
Приходив наступного дня, ніби нічого не сталося. А мені його було жаль. Такий високий,
кремезний, а захиститися від дівчат не міг.
Я бігала і бешкетувала, аж доки не потрапила на коліна до кучерявого Петра, що тоді до
моєї Марусі лицявся. Любив він мене. Так от, сиджу, принишкла, а поміж молоддю уже
свої розмови і жарти, немов забули про мене… Та раптом:
— Давайте, заспіваєм!
— Давайте!
— Якої?
— Починай, Ніно! О, а де ж це вона? Танюк (це вже до мене) побіжи її, поклич: Я
зіскочила з колін і прожогом до хати. Ніну я знайшла в кухні. Вона сиділа самотня,
покинута, і тяжко плакала. Я обняла її. Сльози капали мені на руки, на щоки. Вони були
теплі і солоні.
— Нінуся, чого ти плачеш? Тебе дівчата кликали співати…
— Не піду я співати…
І де мені, дитині, було збагнути, що її милий сьогодні не прийшов. Хлопець, якого знала
і, здається, любила з самого народження, хлопець, з яким ось вже три роки були вони в
парі. Про них говорили, що вони — наче близнюки… І не прийшов… Ні, не просто не
прийшов, а покинув. Я не знала…

Розділ 14
Їсти хочеться
Був голодний рік. Переднівок був кожного року, коли хліб старий вже закінчився, а
нового ще не було. Але цей рік був дуже тяжкий. Пам’ятаю, як хотіла їсти. Ні, це не було
страхіття тридцять третього року. Але в селі було голодно. Їли лободу. Мама варила борщ
з зеленої бурякової гички. Може б воно і нічого, але ж він пісний і навіть без картоплі.
Залишають мене вдома з тим борщем, а самі — в поле. Я сьорбну його з нехотя та й
поставлю. Але ж їсти хочеться: отож знову до борщу… Рятувалися молоком. А потім тітка
із Збаража (батькова рідна сестра) пшеницю передала. Хоч як хотілося змолоти та
галушок яких замісити — не змололи, бо так би ми скоренько все б і з’їли. Здерли круп. То
вже можна було і кашу, і крупник (по-теперішньому суп)варити.
Але нарешті дочекались таки хліба. Боже, який же він смачний, коли його довго не їсти.
Мама застерігала:
— Не їжте, діти, свіжого, щоб не зашкодив… А в самої сльози…
Пам’ятаю, якось мене розбудили пізнім вечором, можна б сказати, вночі:
— Вставай, галушки петльовані їсти!
Виявляється, батько завіз до питлю пшениці. Питель — це коли мука біла, а не така, як
на хліб. А я не пам’ятала, щоб у нас дома була петльована мука. Очевидно, то було ще
десь до війни. Ах, які ж то смачні були галушки! Я з’їла аж дві мищинки. А вранці не
знала, чи це було, чи мені приснилося.
Очевидно, я не доїдала. Пам’ятаю, як мені малій мама клала на ніч за подушку скибку
хліба, або кусок паляниці. Я вночі прокидалася і все гарненько з’їдала. Тому, очевидно,
для мене і зараз нічого дивного в тому нема, коли я, засидівшись допізна, йду на кухню,
щоб щось перекусити. Чоловік дивується:
— Ну, як ти можеш вночі їсти?
А для мене нічого дивного в тому нема. Хіба що схуднути трохи треба. Але я якось тим
не клопочуся.

Розділ 15 Мій перший племінник
Ой ти, :отку Марку, Ходиш по ярмарку. Не торгуєш, не купуєш, Тільки робиш сварку. А-
а-а — А-а-а!.. Люлю, люлю, люлю! Пішла мама по цибулю, А цибуля не вродила, Мама в
хопті заблудила.
Колискова!.. Тиха і голублива, як теплі руки. То співає моя мама своєму онукові.
— Мамо, а ви мені теж такої співали?
— Ну, аякже!
— А ще якої?
— Та чи ж я пам’ятаю?
— А ви згадайте!
— Ну, ще…
Люлі — люлі — люлі! Чужим діткам дулі, А Танюсі калачі, Щоб спала вдень і вночі У
куточку на печі, Щоб любили паничі.
— А навіщо мені ті паничіТ — сміюся я.
— Не знаю, пісня така. З пісні слова не викинеш.
Колиска підвішена до стелі. Вона сплетена з лози, а в ній під ряднинками настелено
соломи. Порипують вервечки… А ще причеплена мотузка, щоб погойдувати, якщо треба,
ногою, а руками в цей час можна щось робити. В колисці виколисується Яшко — перший
мамин онук. Це у моєї старшої сестри Наді хлопчик народився, Яшко назва

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 7 =