Поклонюся землі

Батька Іллю Михайловича Кноля я любила наперекір його жорстокості до матері

Це були гарні часи. Важкі, але гарні. Ми бігали, взявшись за руки, сільською дорогою по
калюжах чи теплій пилюці і були вочевидь найбільш споріднені з природою. Сонце
смажило нас, в садку можна було зривати (якщо ніхто не бачив) зелені недозрілі яблука чи
грушки — дарма що, як лякали нас дорослі в них „сидять чортики”. Ніяких
чортиків ми не боялися. Їли червоні порічки, котрі ще зовсім не були червоними. І,
головне, нічого нам не шкодило.
Росли собі. Бавилися в свої нехитрі забави: весілля, госпіталь де лікувалися „поранені”, в
школу.
Коли всі йшли в поле, зі мною найчастіше залишався брат Степан. Дуже вже хотілося
йому помарширувати з хлопцями, оперезавшись стрічкою з пустими гільзами. Але ж мене
саму лишати не можна: мама буде сваритися, а то ще й наб’є. Один вихід — брати мене з
собою. І от крокую я, також підперезана стрічкою з гільзами, в колоні босоногої хлоп’ячої
армії, тільки брат мене тримає за руку. Ніхто з нього не сміявся, всі сприймали це як
належне. Може тому потім в школі я любила товариство хлопців і вміла знаходити з ними
спільну мову. Правда, вчителі дивилися на це дещо по-іншому, але то вже був їхній
клопіт.
Повоєнне дитинство. Радіють від того, що не стріляють, від того, що вишні дозріли і їх
можна їсти скільки хочеш. Можна пекти картоплю, рвати польові квіти, плести з них
вінки. Мій другий брат Гриша, пасучи корову, завжди плів мені вінок, найчастіше з
волошок. Тому і тепер люблю я ті квіти більше за інші. Він приносив з поля мені вінок, а
часом ще й для моєї ляльки. Приносив латаття, кашку, кукіль. І пахло все це полем,
озером, дитинством. Гриша був емоційним хлопчи-

ком, але вголос він нічого не казав. Не жалів мене, не плакав наді мною, але отак виявляв
своє до мене ставлення.
Що б я не писала, я завжди повертаюся до свого дитинства. І коли починаю про нього
писати, то вже ніяк не можу зупинитися. Таке мені любе моє село, мій садок, тепла
пилюка на дорозі, де було так гарно бігати босоніж. Іноді здається, що даремно ми наших
дітей боїмося пускати босими. Босоніж по холодній росі, по нагрітому камінню, по
маленькій річці, по калюжах, ба, навіть по болоту. Мені здається, що були б вони, наші
діти, здоровішими, добрішими і, в цьому я впевнена, любили б більше свою землю.
Отже, я бігала собі по землі. Увечері, коли ставало прохолодно і мама кликала мене до
хати, я відчувала, яка тепла земля у батьківській хаті. Так, підлоги у нас не було, а все та ж
земля тільки рівненька, змащена жовтою глиною…
Розділ З Зима
Та була ще й зима. Отут вже босому тяжко. А в моєму воєнному і повоєнному дитинстві
із взуттям сутужно. Часто, одні чоботи на всіх, башмаки із соломи. Отут вже я залазила на
піч, або, як у нас казали, на п’єц. Особливо там добре було, коли мама хліб пекла: тепло,
аж гаряче. Я собі там і спала, і бавилася. Бо не мала ні пальта, ні чобіт. Хто б став на мене
все це шити чи купувати? Самі у драному й латаному ходили. Так їм же до школи, по
воду, до худоби треба. А мені що? Сиди собі та й все! Треба вийти надвір — взула мамині
шкарбуни, накинула мамину теплу хустку, вискочила — та й назад до хати: мороз!..
Дівчата також рідше приходили, в маминих шкарбунах, ноги замотані онучами, щоб
тепліше було і щоб чоботи не були такі великі. Приходили, шморгали носами і я злазила з
печі. Починалася гра. Потім мама нам всім давала щось їсти: борщ, кашу або картоплю,
помащену жареною на домашній олії цибулею, з квашеною капустою та огірками. Все це
було дуже смачно. У декотрих дітей не було і того.
Зиму я не любила. Мабуть тому не люблю і тепер. Але і в зими були свої переваги.
Дівчата і хлопці не мали стільки роботи як улітку. Ну, звісно, дівчата без діла не сиділи:
пряли, вишивали. Але довгими

зимовими вечорами збиралися на досвітки. Це те саме, що вечорниці, тільки у нас чомусь
називалися вони досвітками. Звичайно збиралися у нас. Наша хата якось ніби притягувала
до себе. Хто з роботою, а хто просто. Отут вже можна було наслухатися і пісень, і казок. А
що вже страховий всяких — аж додому страшно було декому йти. А може, робили вигляд,
що страшно, щоб хто-небуть з хлопців провів, — маленькі дівочі хитрощі. А для мене
досвітки були справжньою школою. Серце завмирало від казок, страшних-престрашних.
А пісні, то так за душу брали, що, певно, вона і досі щемить, коли почую справжній спів і
гарну мелодійну пісню.
Горіла гасова лампа, сиділи дівчата і хлопці, хурчали веретена. Я потім прясти сяк-так
навчилася, але не вдавалося мені добитися, щоб співало веретено у моїй руці. Мене може
зрозуміти тільки старше покоління, бо молодші скажуть: „Про що вона? З якого це віку?”
З нашого, любі, з нашого!
Дівчата пряли, дехто вишивав, дехто витинав малесенькими ножичками з паперу фіранки
на вікна… Жарти, пустощі… І раптом всі замовкали — починалася пісня. І що вже тоді
робилося зі мною, то й не розкажеш. Спершу я, ще зовсім мала, сиділа на п’сцу, потім у
запічку, а потім вже у хаті на лавці. І ніяка сила не могла мене загнати спати. Може саме
через те я тепер „сова” і люблю більше працювати вночі…
А пісні ж які! Ні, ще не все зібрано нашими фольклористами, ой, не все… Більше, правда,
сумних пісень було. Але ж, Боже мій, як їх любили, як їх співали… Звідкись прибилась до
нас пісня про гірняка, що тужив за своїми горами і полонинами. І як вона до нас
потрапила? Ні радіо тоді не було, ні телевізора. А пісні ходили по людях. Пісня, як я вже
тепер розумію, явно мала літературне походження. Але тоді я плакала з жалю до того
гірняка, якого завезли на чужину. А мила прийшла, шукає його могилу, на якій „ані м’яти,
ані рути…” Або ще одна пісня… Пам’ятаю слова:
Будуть мої сльози На камінь падати, Щоб був найтвердіший, То пороблять знак…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 − 3 =