Поклонюся землі

нас якусь вартість. Все це ми замаскували у квітках, попрощалися та й розійшлися.
Дома вкладалися спати. Батька чомусь не було — напевно, поїхав до Збаража. Мама
помолилася та й лягла. Степан пішов по чиїхось садках за грушками.
— Мама, а що, коли ми не прокинемось?
— Спи, дитино. На все воля Божа.
— Мамо, а для чого Степану ті грушки? Хто знає, чи завтра проснемося?
— Перехрестися та й спи! Не бери дурного до голови, — ніби аж розсердилась мама.
Натомлена роботою мама заснула швидко. Потім Степан прийшов з грушками. А я все не
могла заснути: страшно було. Нарешті і мене зміг сон.
Прокинулась я досить пізно. В хаті розмовляли. Мама біля стола робила пироги. В хаті
сидів Лідин дід. Всі були спокійні. Якже ж дізнатися, чи ж то лише самі праведники
прокинулися? А як же Ліда? І я так обережно до Лідиного діда:
— А що там Ліда робить?
— Ліда? Та вона також недавно встала.
Я мало не підстрибом біжу надвір. Отже, всі живі! І навіщо ж комусь було нас так
лякати?.
Приходить Ліда — і ми йдемо у мій садок. Там грушки, солодкі-пресолодкі. Хатка наша
на цей раз саме під грушею.
Так собі, і хатка — і не хатка: простругана земля, змащена жовтою глиною, а посередині
— іграшковий стіл. Ліда сміється: саме на цей стіл і впала грушка та й лежить собі і нас
чекає.

— Це нам груша навмисне кинула, — кажу я.
Брат Степан любив по чужих садках за грушками пазити, хоч не раз діставалось йому за
це

— Та ну? — сумнівається Ліда.
Перегукуються іволги. Скільки їх! Та голосні, та вмиті росою, та якісь ніби аж щасливі.
А може то ми такі щасливі?
Розділ 26
У львівську школи для сліпих
Нас викликав до себе директо школи Мартиненко. Виявилось, що він ще і ще писав
кудись, розшукуючи школу для сліпих дітей, тобто для мене — і нарешті прийшла
відповідь, на цей раз, йому особисто:
є така школа у Львові. Написали у Львів. Відповідь прийшла на цей раз швидко:
привозьте, мовляв, вашу дитинку, приймемо. Документи такі-то… Що тоді робилося зі
мною! Я розуміла, що тепер також буду вчитися, як Ліда, як Оля, як всі. І незабаром я
зможу прочитати ті покрапковані листки, що батько привіз зі Збаража.
Була ще й потаємна радість, про яку я не могла б сказати нікому: я не буду чути
батьківських сварок і бійок. Але за таку мою радість мене тут — таки обпікав сором, і
серце проймала тривога: А як же мама? Вона залишається зовсім одна. Степан в рахунок
не йшов. Був шибеникуватий, часто й сам битий, і далекий від домашніх бід. Мені
робилося страшно і моя радість затьмарювалась, щоб потім спалахнути знов.

Я почувала себе зовсім дорослою. А іноді, коли уявля-
Тетяна (перша праворуч) з подругами у школі для незрячих

ла себе без мами, то, навпаки, зовсім маленькою. Все стало ще ближчим, ріднішим, що й
уявити важко було, як я буду без дому, без мами, без Фіника. Але мушу, бо ж треба таки
прочитати ті покрапковані листки. Я ж, певно, і писати навчуся. І зможу записувати свої
вірші і все-все. Все, що захочу.
Я чекала, чекала, коли вже нарешті поїду до того невідомого Львова. І як без мене буде
моє село? І як я буду без свого села?..
За вікном плаче дощ… А може то зосім не дощ. А може то плаче моє дитинство, що
залишаю я його тут, в моїй рідній Білозірці, а сама їду у далекий невідомий Львів. Я
хотіла взяти з собою своє безтурботне дитинство, адже мені лише десять років, та воно не
захотіло:
— Ти їдь, а я тут почекаю.
Не знало воно, як це небезпечно. Не знало воно, що іноді розлучаєшся, здається, на мить,
а виходить — назавжди.
Я їхала вчитися в школу для сліпих дітей. Я їхала у Львів. Львів… Це було щось далеке і
незрозуміле. Мама напекла паляничок, зібрали мені сундучок. У нас валявся старий
патефон, так-от, з нього вийняли нутрощі — і вийшла така собі валізочка. Ще й маленьку
колодочку батько вчепив. Мабуть, це було дуже смішно, але сміятися було нікому. Я їхала
в школу. На прощання мама заплакала.
— Як ти там будеш?.. Серед чужих людей… Проси вчителів, щоб нам писали.
Батько мовчав. І за тим мовчанням крилося багато: смуток, надія і може навіть сльози.
Він їхав зі мною. Батько вперше віз мене з дому так надовго, на цілих дев’ять місяців.
От і я вийшла на свою стежку, що вела мене у світ, у широкий білий світ, у світ, якого я
не бачила, але дуже любила. Стежка від воріт мого дому… Дай же. Боже, щоб була вона
щаслива.

З ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ ТЕТЯНИ ФРОЛОВОЇ

Збірка „Виклик долі”. — Поетична бібліотека
„Літопису Червоної Калини”. — Художнє оформлення Мирон Яців. — Спонсори:
Львівська телефонна мережа, „Львівтрансгаз”, Студія „Лева”, „Львівнафтопродукт”. —
Львів, 1996.
Виклик долі
В ‘ється піснею перепелиною Вузька стежка поміж жита. Бігло тою стежиною Босоноге
моє життя.
Воно бігло дзвінко співаючи, Набираючись сил у землі, Волошкові збираючи радощі І
невиплакані жалі. Але раптом з пітьми, із мороку, Із німотної тишини Вийшла доля й
сказала коротко:
“Не співай, зупинись, замри!” І погасли сонця всіх світів, І засохли, пов ‘яли квіти,
Обірвало життя свій спів І завмерло несміючи жити. Але це була тільки мить. І в пітьмі
простягнувши руки, Я пішла крізь незвідані муки І сказала: „Я буду жить “.
Я пішла крізь колючі терни, Так, із відчаю, без мети. Босі ноги кололи стерні… Та я знала,
що мушу йти…

Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир,
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила, Вона кликала в бій, до меча! Вийшла казка, давня аж сива, І
торкнулась мого плеча.
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов,
(То, можливо, був просто вітер…) О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною. І скорилась мені пітьма, Переможниця я в двобої.
Різнобарв ‘я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою. А ще часом мені здається (Може, це оптимізм у біді), Що я
більш відчуваю серцем, Аніж бачила зором тоді.
… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина
Як волошки мого життя… (с. 16-18).
Гіркотно тане в роті шоколад (Роздуми, навіяні гуманітарною допомогою).
Гіркотно тане в роті шоколад… На серці тоскна, на душі огидно-Куди ж привів хвалений
нами лад? І через сімдесят, які нам далі видно?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − 15 =