СЕЛЯНСЬКА ДОБРОТА

 

Селянська доброта … проста така …

Як хліба житнього черствий шматок,

Як від корови кухоль молока,

Як спілих яблук цілий фартушок.

Запрошує бабуся на обід

До свеї хати. – Та зайди, дитино.

Її роки вже поважати слід.

Кладе на стіл надраяну хлібину

І ставить борщ, і кашу, і кисіль.

Який пахучий хліб,

Яка солона сіль.

Який гіркий полин поза городом !

Гіркий-гіркий, як бабине життя.

Колись пишались люди своїм родом,

Тепер багатством. Гріх і каяття …

Та каяття поменшало одначе.

Все більшає гріхів. Така біда.

А за садком чомусь калина плаче …

Була колись бабуся молода …

Вона те добре й нині пам”ятає.

Була війна. Курилися дими.

– Що ми пережили !

Чи то були не ми ? ..

І вітер хати-пустки вимітає.

– Та ми таки лишилися людьми.

І кляняюсь до ніг бабусі тій,

І дякую і Богу, і людині

За те, що біль її живе донині,

Такий безмежний і такий святий.

 

САМА ПРО СЕБЕ

 

ПРОДАЮ ВІРШІ

 

Стою на ринку

І продаю вірші.

– Купуйте. Не дорого.

Дорожче – гірші.

Гірші – дорожче.

Були б краще гіршими.

Плачуть вулиці й площі

За моїми віршами.

А всі довкола

З мене сміються,

Що мої вірші

Не продаються.

– Не смійтесь. Чого ви ?

Було б в них більше полови,

То може б для чогось здалися,

А може б і продалися.

Купуйте. Натішитесь досхочу.

Я вклала в ті вірші душу свою.

Ніхто не купує. І я стою

Під парасолькою із дощу.

Стою і тихо радію.

Ніхто не купує.

Нічого не вдію.

Було б гірше, якби купили,

А потім сміялися б з мене і кпили.

А так … понесу ті вірші додому

І не продам вже нікому.

Бо ті вірші написані не для ринку,

А для наших вулиць і наших площ.

Я причешу ними пухнасту хмаринку

І пригладжу розтріпаний дощ.

І подарую ті вірші вулицям й площам,

А сама піду до вас на прощу,

Бо в ситуації навіть найгіршій

Не можна продавати на ринку вірші.

Добре, що вони не продалися.

А раптом би комусь на щось здалися ?

Проколота грішми,

Немов багнетом,

Я б ніколи вже більше

Не стала поетом.

 

 

ЯК ЗАБОЛИТЬ …

 

Як заболить, озвуся словом –

І біль мине, й печаль мине.

Я вірю, що не випадково

Послав на землю Бог мене.

І заспіваю, і заплачу,

І ніби чайка, заквилю.

Тяжка покута – я не бачу,

Але я світ цей так люблю.

З цим світом хочу пережити

І глибину, і бистрину,

Сміятись, плакати, грішити,

Торкнути напнуту струну.

Любити палко, до нестями,

І радість звідати, і страх,

Пролитись теплими дощами

І щиро каятись в гріхах.

 

 

НЕ  БЕРИ  СОБІ  ПОЕТКУ

(А втім, як хочеш)

 

Не закохуйся в поетку.

Це така невдячна справа.

Обминають її гроші,

Не знаходить її слава.

Хто бере собі поетку,

Неодмінно має знати:

З нею разом всі проблеми

Він бере собі до хати.

Її пісню, її вірші –

І найкращі, і найгірші,

І її примхливу музу –

І потіху, і обузу.

Хто бере собі поетку

За коханку чи дружину,

Має знати, що бере він

Її примхи для почину.

То їй хочеться осоння,

Коли дощ іде надворі.

Коли спека, вона хоче,

Щоб дзвенів на підвіконні

Дощ рясний. Весною зиму

Викликай їй для забави.

Ще й до всього гарний стимул –

Її витівки лукаві.

Чи при буднях, чи при святі

Закохатись легко може,

А що вірші вже присвятить

Кому схоче. Не поможе

Тут нічого. Стережися,

Бо розсердиться – й такого

Вже тобі вірша напише,

Що не чув ти ні від кого.

Посумуєш, позітхаєш …

Доля що ? Вона лукава,

Як отая поетеса,

Що тебе зачарувала.

І подумаєш, напевно,

Що кохати поетесу –

Безнадійно і безглуздо

І невдячна вельми справа.

Але раптом серед тиші,

Коли світ пливе казковий,

Уночі або ж під ранок,

У безхмарному світанні,

Ти такі почуєш вірші,

Що не чув ти їх ніколи,

І вони твоїми стануть

Як освідчення в коханні.

Ти найперший їх почуєш,

Бо напише поетеса

І тобі їх подарує

За любов твою терплячу

І за серце незрадливе.

А обніме, а пригорне,

А до того ж поцілує.

Тих її палких обіймів

Ти довіку не забудеш.

Тож не слухайся нікого

І візьми собі поетку

За коханку чи дружину –

Ту найкращу і єдину –

І в житті щасливий будеш.