Перебреди долю біля Бродів.

Вимости життям своїм мости.

І вмирай без поклику і мсти

юнаком безвусим, безбородим.

Юнаком, бентежним і палким.

Саме час, щоб дівчину любити.

Хоче хтось любов його убити,

ту, що не цілована ніким.

– Господи, не дай мені пропасти.

Тата й маму дай побачить ще.

А земля стогнала від напасти,

вмита крові теплої дощем.

– Боже, я не встиг гріха вчинити.

Рани перев”язував – і все.

Може обмине чи пронесе.

Тільки б тії Броди пережити.

 

 

Біля Бродів тоді не кували зозулі.

Біля Бродів тоді тільки віяла смерть.

І серця молоді не здригались від кулі,

бо любов”ю були переповнені вщерть.

Ти прости мене,  латана батьківська хато,

не заплакуй віконця за мною услід.

Я там був не один, нас було там багато.

Та забракло нам крові й знівечених літ.

А літа ж то були ! Молоді та гарячі !

А які ж були хлопці ! Не хлопці – орли !

Та тепер це для тебе нічого не значить:

чи були ми колись, а чи ми не були …

І озвалась стежина й криниця глибока.

І озвались ліси і зелені гаї:

– Ви були !  Ви боролись ! Ідея висока,

і за неї  лягли побратими твої.

І заплакав-заквилив десь вітер у хащах,

і задумався я через роки, тепер.

– Так, боролись … і знати хотів би я, защо ?

І загинув Василь, і Олекса помер …

Україно,  чи ти, потолочена, встанеш ?

Чи згадаєш про тих, що за тебе лягли ?

– Встану, діти ! Розгорну ясні свої фани.

Через роки, та ви таки перемогли.

 

 

Не лелеками по світу

розлетілись, розійшлись

і взяли у своє літо

те, що снилося колись.

Снилась їм блакитна воля

й синьо-жовті прапори.

Не лелеча їхня доля

посміхалася згори.

І куди юнак не гляне,

все ввижаються йому

дорогі його Дубляни

в весноцвітному диму.

Поверталися лелеки

до садів своїх й дібров,

несли у краї далекі

їхню стужену любов.

Поверталися лелеки,

несли тугу на крилі,

чувся стогін, чувся клекіт –

все із рідної землі.

І нарешті ! Воля ! Воля !

– Отепер нарешті й ми ! ..

І сміялась гірко доля:

– Ви ? Із сивими крильми ?

Та куди ж ви ? ..  – Та куди ж ми ? ..

У житті – як у житті …

Чебреці і запах пижми …

Тільки ми уже не ті.

Що ж ти, доле, наробила ?

Скільки ж нас по всіх світах

розкидала, розгубила

на тернистих на шляхах !

Там – земля обітованна,

рідна, батьківська земля.

Хоч далека, та кохана,

хоч далека, та моя.

Тут – могили побратимів,

тут прожито все життя.

Видно, хрест ми свій нестимем

до кінця, до небуття.

Ви летіть собі, лелеки,

рано-вранці при зорі.

Нас не ждуть в краю далекім

ні жінки, ні матері.

Наша втомлена Голгота –

наші мрії та жалі.

Хто там стукає в ворота ?

Вітер. З рідної землі.

Він несе нам добрі вісті:

пам”ятають там про нас

в кожнім селищі і в місті.

Україно, в добрий час !

Ми не зайди, не заброди,

ми душею там живем.

Ми повернемось під Броди.

Перейдем, перепливем.

Як не ми, то наші душі.

Хоч лелеками колись …

Принесем по морю й суші

сни, що так і не збулись.

Та журитись нам не гоже,

хоч на грані ми століть.

Кожен ще багато може.

І Тарасівка стоїть.

Тут ! Тарасівка ! У славі !

І Господь поможе нам,

як колись допомагав він

нашим славним козакам.