– Ти ще дитина – то й байдуже.

Не побивайся так, мій друже.

Якби на волі я була,

однак твоєю б не була.

Мене забудеш до світанку

й полюбиш іншу полонянку.

Таки з ясиру приведуть.

Тобі ж і в руки віддадуть,

заплакану і ошалілу,

напів-живу, напів-зомлілу.

Це ж так звичайно поміж вас.

Чи вже такий жорстокий час ? ..

– Ти не кажи так, я благаю.

Ти серце краєш аж до краю.

Таке щось робиться в мені,

немовби я на самім дні.

Ти віриш … я хотів убити,

якщо не можна вже любити.

Як не мені, то щоб нікому.

Султану, мерзкому, гидкому !

У нього ж стільки тих жінок !

Чи то букет, чи то вінок …

У мене ти була б єдина:

чи то кохана, чи дружина,

як би схотіла, пам”ятай.

Я не шаную наш звичай,

щоб багатьох жінок любити.

Так, я хотів тебе убити.

Але не зміг. Повір мені,

це з розпачу …  І в наші дні,

і навіть у мого народу,

що топче право на свободу,

трапляється така любов.

В тобі я щось таке знайшов …

Чого не вмію розказати.

Та чи й тобі це треба знати ?

Ти віри й так мені не ймеш.

Хоч поміж нас немає меж …

Хто я ? Без племені, без роду,

поганий син свого народу.

Чомусь завжди виходить так,

що серед наших розбишак

чужим себе я почуваю.

Чому ? .. Я й сам того не знаю …

А може й знаю. Та … нехай …

Колись розкажу. Рідний край

мені здається осоружним.

Невольник я ! Із серцем пружним

під непосильним тягарем.

Не поведуть мене в гарем,

бо хлопець. – Гріх таке казати.

Чому без роду ? В тебе мати.

Хіба її зречешся ти

і прикуєш до самоти,

як веслярів тих до галери,

що я раз бачила ? Холери

на них нема ! – Ні, не зречусь !

Хоч і за неї я боюсь.

Та що тобі про те казати ?

Тобі навіщо теє знати,

що раб я на своїй землі ?

Та всі ті прикрощі малі

для тебе що ? ..  Мої це болі,

бо я – невольник ! Хоч на волі.

– Чи розумієш хоч тепер ти,

як зараз хочу я померти ?

Чому мене ти не убив ?

Яку б ти послугу зробив !

Я полетіла б білим птахом

додому тим Чумацьким шляхом …

А Бог би твій тебе простив,

і гріх тобі б він відпустив.

Хіба ще мало нас вбивають

і крові нашої спивають ?

То, може, зовсім вже й не гріх …

Я бачу блиск в очах твоїх.

Ти нашу мову розумієш.

Невже ще й плакати умієш ?

Тоді це й справді дивина.

Ти зворушив мене до дна.

Або ти зовсім не татарин,

або татарин, та не зовсім …

– Хай буде цілий світ спасен ! ..

Тобі признаюся, Сюзен …

Від козака мій батько згинув.

А мати в мене з України.

Колись взяли її в ясир …

І я – єдиний в неї син.

Мене малого вчила мати

таких чудних пісень співати.

І я співати був готов.

І мови вчила, й молитов.

Мене Іванком називала,

на грудях хрестика ховала,

щоб не підгледів хто лихий

і щоб не били дітлахи.

То я поправді вже й не знаю,

кому з богів молитись маю.

– А мати ж молиться кому ?

– Христові молиться, йому.

Коли в дорогу проводжає,

за мене Господа благає

і Божу Матір Пресвяту.

– Як я шаную жінку ту.

Устами матері своєї

я теж молитимусь за неї,

щоб серед всіх твоїх доріг

для неї Бог тебе зберіг.

Як з України твоя мати,

ти добре серце мусиш мати.

Ні слова більше не кажи.

Убий або допоможи.

– Убити я тебе не можу

І, вочевидь, не допоможу.

Тебе, як око, стережуть.

Тебе небавом одвезуть

в Стамбул чи ще куди,

не знаю.

Як я тебе зректися маю ?

– Про те не думай.  Я ж зреклась

і на чужину подалась,

не по своїй щоправда волі,

а з примусу лихої долі.

Ганьби своєї не стерплю.

Її я в морі утоплю.

– Тебе врятують і прив”яжуть.

Й про те нікому не розкажуть,

що в тебе серце золоте,

щоб не дісталося за те,

що, бач, погано пильнували,

не догляділи, не додбали.

Ти – дорога, подумай лиш,

який візьмуть вони бакшиш.

– То що ж тепер мені робити ?

– Змиритися й в гаремі жити.

Там сотні вже таких, як ти.

Султан не встигне обійти

й за рік усіх. Але буває:

якусь собі він вибирає –

то вже набридне їй до сліз.

Аби до неї він не ліз,

вона готова й до шайтана.

Та не втекти їй від султана.

Між килимів і подушок

слова пливуть, неначе шовк.

За те і ласка їй, і шана,

і подарунки від султана.

Я не лякаю, далебі,

таке судилося й тобі.

І лестощі, і заздрість люта,

а може бути, що й отрута.

– Я перед Богом согрішу

й того султана задушу.

– Він має добру охорону.

Тебе скарають по закону.

Чи у в”язницю відведуть,

чи, може, зв”яжуть й віддадуть

таки ж султанові для втіхи.

Тоді вже буде не до сміху.

Хоча і зараз до плачу.

Та що ті сльози ? Лиш печуть

в самому серці. Більш нічого …

– Невже не маєш ти нікого ?

Якщо нам допоможе Бог,

давай втечемо ми удвох,

таки ж до нас, на Україну.

– А як же матір я покину ?

Чи прикую до самоти ?

Як влучно це сказала ти.

Вона нездужає тікати.

Нема родини в нас, ні хати.

Та й друзів далебі нема.

Навіщо гинути дарма ?

– Життя своє і в гріш не ставлю.

Я від ганьби себе позбавлю.

– Побережи життя своє.

Стривай, товариш в мене є …

Давай з тобою поміркуєм …

Він тих невольників пильнує,

що на галері, веслярів …

Ні-ні … Я зовсім одурів …

– Кажи вже, що ти там надумав.

І хай здійсниться та задума.

Якби надія хоч мала,

то мені б сили додала.

– Коли тебе передягнути …

За хлопчика могла б ти бути,

якщо знівечити красу

й твою обрізати косу.

– Давай скоріше, будь-що-буде !

Десь, може, є ще добрі люди,

то допоможуть. Постривай …

А як же ти ? – Ти не зважай …

Ну … зроблять євнухом. – О Боже !

Ні, ні … Я жити так не зможу.

Такої жертви не прийму.

– Хотів би знати я, чому.

Але … з неволі та в неволю …

Таке тобі додасть ще болю.

– Аби лиш звідси, до людей,

до тих відчинених дверей.

– До ланцюгів. – Та від султана.

Навколішки, як хочеш, стану.

– Сюзен, не треба. Поцілунок !

Один-єдиний ! За рятунок,

якого, власне, і нема …

Ну … поцілуй ! Хоч задарма …

– Цілую я тебе, як брата …

– Поцілувала ! Я багатий !

І щасливішого нема.

Чи розумієш ти сама …

– Не треба … я тобі сказала …

Нікого ще не цілувала,

окрім матусі і сестри.

Нічого більш не говори.

Я ще коханого не мала.

О, краще б покриткою стала.

Тоді б обрізали косу.

Тепер же сором свій несу

і донесу аж до могили.

За що караєш, Боже милий ?

Нікому не чинила зла.

За те, що дівка ? От була б

я козаком … То б не зв”язали …

„Шайтан”, – й про мене так казали.

То й що по тому, що шайтан ?

Я маю очі, маю стан …

Бодай осліпла, окривіла.

Сама собі остобісіла.

Якби не клятий той аркан …

Я трьох поклала басурман !

Якби ти знав …  Я боронилась.

Якби не клятий той аркан …

Даремно дівкою вродилась.

Я мала бути козаком.

От якби шаблю ! Ще б кільком

життя таки я б вкоротила,

а потім вмерла б. Де та сила,

що людям долі роздає ?

Когось у рабство продає,

когось вдягає в оксамити.

О світе вбогий, неумитий,

хоч стільки сліз вже пролилось …

Тсс ! Тихо ! .. Ні, мені здалось …

– Якби ще ти сказала „любий” …

– То я б збрехала. – Ради згуби …

Не сором іноді й збрехати.

Але гаразд … От знала б мати,

який негідник син її.

Він помисли усі свої

лише на те, аби дістати …

– Не треба так себе картати.

Цей поцілунок чистий був.

– Стривай, я ледве не забув …

Здоровий глузд дорешти втратив …

Ти там не смієш розмовляти:

вдавай німого. Голос твій,

такий дзвінкий, такий живий …

Тебе він видасть … – Розумію …

Я зможу все, я все зумію.

Лебедику, врятуй мене !

Нехай ця чаша обмине.

Я вік молитимусь за тебе.

– Сюзен, не треба.  Я для тебе

зроблю, що зможу.  Принесу

одежу завтра, а косу

твою обріже моя мати.

– Це небезпечно, любий брате.

– А що безпечно ? Ти збагни:

ми у тенетах сатани.

А ті тенета треба рвати.

– Мабуть, пора тобі вже йти.

Не потрапляй в підозру ти,

бо нас розлучать – й я пропала.

А часу в нас, либонь, же мало.

– Ти завтра мусиш утекти.

В мені не сумнівайся ти.

Я все зроблю, що тільки зможу.

Та чи тобі я допоможу,

того не знаю. Не картай

мене потому. Мила, знай,

нікому я не поступлюся,

своїм життям не поскуплюся.

Побудеш трохи веслярем,

все-таки краще, ніж гарем.

А там, якщо Алах поможе,

ми щось придумаємо, може.

Живий як буду, як не згину,

повернешся на Україну.

В тім запорукою любов.

Бувай здорова, я пішов …