Таїна 2010 рік

Шлях до Криму ой далекий,

шлях Чумацький, невідомий.

То заходилися співом,

то риданням, то плачем.

Як натомлені лелеки

без повернення додому

потягнулися у вирій

гомінким сумним ключем.

Весняні короткі ночі,

вечори й холодні ранки

вже не лічені минають –

і надіятись дарма.

Повиплакували очі

молоді дівчата-бранки,

все чекають козаченьків,

але їх чомусь нема.

Разом з ними і Оксана.

Вже не плаче і не б”ється:

заховала всі тривоги,

і великі, і малі.

Може, завтра вже не встане,

перестане битись серце

і залишиться лежати

білим птахом на землі.

Тільки це не так все просто:

молоду здолати силу.

Їй не хочеться вмирати,

все чіпляється життя.

І вдивляється у простір,

у безмежний клин ясиру,

і від розпачу і втоми

не рятує забуття.

Шаленіють басурмани.

Все людське для них поблідло.

І боятися не треба,

що наскочать козаки.

Перетворяться красуні

в щире золото і срібло,

ще поплачуть, посумують,

потім змиряться таки.

Сподівайтесь, татарчата,

зачекалися дружини.

Повертаються додому

людолови-вояки.

Вам везуть дари коштовні

з золотої України,

де дівчата чорнобриві

й невгамовні козаки.

 

 

У Кафі їх перелічили,

на кілька ланок розділили.

Жінок окремо із дітьми,

дівчат по вроді і по силі.

І плакали, і голосили,

й не почувалися людьми.

Оксану – ту взяли окремо.

Хтось тихо мовив: – Для гарему …

Видать, для знатного когось.

З дороги мали відпочити,

помити всіх, причепурити

і – на базар … Отут лилось

гарячих сліз таки чимало,

але ніщо не помагало:

ні сльози, ані молитви.

Ніхто бодай того не бачив,

як плаче Кафа, воля плаче.

Такого щоб не чули ви.

Людей там люди продавали.

Чи вже й не люди ?..  І стогнали,

здається, хмари в небесах.

А сонце сяяло та гріло.

Чому ж ти землю не спалило ?

То, певно, був би менший жах …

Окремо плакала Оксана,

в шовки і оксамити вбрана.

Довкола неї – дзеркала.

Її кумисом напували,

і догоджали, й годували,

немов панянкою була.

А для розваги і потіхи

приносили смачні горіхи

і фрукти, що й не знала їх.

А їй би краще на базарі.

Стояла б як вівця в отарі,

аби лишень біля своїх.

І вдень, а часом серед ночі

ввижались їй юначі очі.

Самі лиш очі, що пекли.

Оксана тих очей не знала,

вона боялась їх ще змала,

хоча й не злі вони були.

В них жевріла … якась надія.

Вона ніяк не зрозуміє,

звідкіль ті очі тут взялись.

Вони горіли, знемагали,

вони її перемагали

чи переможуть ще колись …

А може, в неї божевілля ?

Або якесь дурманне зілля

їй підсипають у пиття.

В таке повірити не хоче.

А все ж … ті очі, тії очі …

Над біль, над муку, над життя …

Вона від дзеркала ховалась,

вона від нього відверталась,

та не сховатись їй ніде.

Воно, немов за нею йде.

В тім дзеркалі була Оксана,

неначе горда, пишна панна.

Навмисно так. Аби звикала,

аби себе не впізнавала

в чужинськім одязі. Ні, ні ! ..

Якби цеглина їй і сила,

вона б на друзки їх побила,

ті дзеркала, німі й дурні.

Прийшов учитель вчити мови –

якийсь тюхтій бритоголовий.

Він по-татарськи може й знав.

Та так нівечив українську,

не рідну, правда, а чужинську,

що аж Оксану брало зло

й за нього соромно було.

Вдавала, що не розуміє,

що пояснити він не вміє.

Все говорила навпаки,

він був у відчаї таки.

Казала, що, хоч він і вчитель,

вона могла б його навчити

по-українському, а то

і не второпає ніхто.

Бо його мова – полонянка:

чи то татарка, чи турчанка,

а все-таки не з України.

Бо українська – лине, плине,

неначе пісня. І співала.

А голос мала, теє знала.

„Ой, гук, мати, гук,

де козаки п”ють,

і веселая та доріженька,

куди вони йдуть „.

Він ошаліло оглядався,

немов і сам чогось боявся.

Як хто почує ? Що тоді ?

І як зарадити біді ?

І щоб відкинути тривогу,

татарчука на допомогу

він випросив. – Воно – хлоп”я,

та мову знає вже, як я.

Що краще – того не казав,

аби ніхто про те не знав.

 

 

Мабуть, була на те причина.

З учителем ввійшов хлопчина –

ще зовсім юний татарчук.

Він не підвів очей і рук,

та очі ті вона впізнала.

Вона їх дуже добре знала.

Вони горіли – аж пекли.

Таки від неї не втекли.

Хіба б вона від них тікала.

Вони у марення вплітались,

і снились їй, і так ввижались …

Тепер з”явились насправжки.

Чи заховатись у книжки

від тих очей ? Куди втікати ?

Вони гостріші, ніж мечі,

страшніші вдень, ніж уночі.

Чого від тих очей чекати ?

Куди від них їй утікати ?

„Цур тобі ! Пек !” – вона шепнула,

і вже нічого не почула,

що той учитель їй казав.

Слова, як перли, він низав

і сам собою милувався,

і сам до себе посміхався

отут, серед німих дзеркал.

І не лякав зубів оскал,

тих жовтих, щерблених, конячих.

– Тьху ! Гидь яка ! Бодай не бачить !

А той … стояв, не ворушивсь.

Під ноги все собі дививсь.

„Таке покірне та смиренне.

не подивиться на мене !

Аби ж то так воно було „.

І щось у серці запекло.

Чи то сльоза, чи то образа.

А може й так, що все відразу.

Чи то сльоза, чи то отрута,

а може то неволі пута.

– Тебе він буде вчити мови.

Він зовсім юний, та толковий.

Дивись, Рафате, догоди,

аби уникнути біди.

Зі мною будеш ти писати,

і рахувати, і читати,

а з ним розмову поведеш,

як за потрібне ти знайдеш.

У тебе має бути мова

м”яка і лагідна – шовкова.

Тобі не треба грубих слів,

котрі прийшли з степів, з полів.

Учитель щез. Вони мовчали.

Либонь, того не помічали,

що вже удвох, насамоті,

хоч мають вуха стіни ті,

вони це добре пам”ятали.

– Сюзен ! .. Ти мов мене боїшся.

– Цур тобі ! Пек ! Мені ти снишся.

Не надто ти, як твої очі …

Тебе я бачити не хочу.

– А доведеться. Що робити ?

Я встиг тебе вже полюбити.

А очі ті, моя Сюзен,

давно дивились за тобою,

давно туманяться журбою.

Та був би з того хоч хосен …

Почнемо з віршів. Слово кожне

таке благальне і тривожне …

Чи зрозумієш ти, чи ні –

потому скажеш ти мені.

Коли ти очі відкриваєш,

зірки ховаються, ти знаєш.

Навіщо їм світити в небі ?

Немає зірки, окрім тебе.

Коли ти очі закриваєш,

виходить місяць, ти це знаєш.

Він випливає із-за хмари,

аби твої побачить чари.

Тебе побачить – і німіє.

Коли не спиш, то він не сміє.

Його не тішить зірка в небі.

Немає зірки, окрім тебе.

– Що це за вірші ?

– Це для тебе.

– Хто написав ?

– Про це не треба.

Вони вродилися самі.

Та при тобі вони німі.

Бо перед вродою твоєю

тьмяніє сонце і зорею

стає одне твоє ім”я.

Тобі також підвладний я.

Хай буде цілий світ спасен !

А зірка та – це ти, Сюзен.

– Сюзен – це не моє ім”я,

а значить, зірка не моя.

Ти вмієш добре говорити,

і лицемірити, й творити, –

в тім басурманська суть твоя.

– Татарин, – в тім не винен я.

Весь світ цей створений Алахом.

Хтось біга псом, літа хтось птахом,

ми ж народилися людьми.

– Ви – так. А ким родились ми ?

Невольники … Хіба ж це люди ?

Невже ж і суду вам не буде ?

Невже ж таки твої татари

та не зазнають в Бога кари ?

Через століття, через два …

Невже слова –  лише слова ?

– Того не знає раб мерзенний.

Це розуміння не для мене.

Та і тобі об тім не слід

і думати. Для тебе світ

відкрився знатний і багатий.

Тобі в Алаха лиш благати,

аби нев”януча краса

і землю, й тихі небеса

ще тішила багато років …

Я дослухаюся до кроків …

Тут всіх пильнують. І мене

недремне око не мине.

– Звідкіль ти нашу мову знаєш ?

Ти досконало розмовляєш,

неначе в Україні жив.

Мою повагу заслужив.

– О, це для мене так багато,

це – наче пісня, наче свято.

– Не треба стільки зайвих слів.

Та ти мені не відповів.

– Я від невольника навчився.

І, зваж, я дуже тим гордився.

– Видать, наука та слаба,

коли невольник вчить раба.

– Сюзен, до тебе я молюся,

перед тобою я клонюся.

Допоки буду я живий …

Якщо я раб, то тільки твій.

То не любов – то божевілля,

від неї п”яний без похмілля.

– Так ось для чого ти прийшов:

мені засвідчити любов ?

– Мене не можеш ти любити.

Мене ти вправі загубити.

Як хтось дізнається – то все:

мене й Алах вже не спасе.

Прийшов тебе я мови вчити

татарської. – Та ж є учитель.

– Він має визначений час,

а мову знає гірш від нас.

Удвох ми будем розмовляти,

захочеш – то й пісень співати,

татарських, звісно. Є наказ:

тебе навчити мови враз.

– Не бачу в тому я потреби.

Навчуся мови і без тебе.

– Така потреба, кажуть, є.

Життя так склалося твоє,

зоря султанського сералю.

– О жалю мій, смертельний жалю !

Й гіркими залилась слізьми.

– Що можемо змінити ми ?

Та й чи потрібно щось міняти ?

Це честь велика, мусиш знати.

– Нехай  вдавиться ваш султан !

Хай згине весь ваш Татарстан !

Нехай згорить той ваш сераль !

Нікого з вас мені не жаль.

Народ, проклятий у віках.

Не витерпить колись Алах

і покарає вас за зло,

котре від вас таки й пішло.

– О, ніжноока, ніжночола,

тобі така не личить мова.

Ти будь покірною, змирись,

щось, може, зміниться колись.

– Що зміниться ? – хотіла б знати.

Чей не народить вдруге мати.

– Сюзен, – назвав тебе я так.

– Оксана я, і більш ніяк

мене не треба називати.

Мене хрестила в церкві мати

й дала мені таке ім”я.

Його зректися маю я ?

Спочатку імені і мови,

а потім віри і любові.

А потім мати і земля

мене зречуться віддаля.

І що залишиться від мене ?                                                                                                                                            .

Єство, порочне та мерзенне ?

Чи ж варта жити у раю,

коли у рідному краю

тебе забудуть й поховають

і на Великдень не згадають ? ..

Ще добре, як не прокленуть.

Яка безглузда каламуть !

– Як страшно ти про те говориш !

Сама не відаєш, що твориш

зі мною.  Я тебе люблю

і кожен подих твій  ловлю.

Щоб зменшити твої страждання,

що ти захочеш, все зроблю.

Й нестерпну муку я стерплю,

як навіть мука та остання.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + twenty =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.