СПОРИШІ

 

Десь там на дні, у прискринку душі,

Там стеляться дитинства спориші.

Коли натомить ноги львівський брук,

Я мамин рушничок візьму до рук

І побреду за покликом душі

У ті далекі, чисті спориші.

Нема там терня і нема там скла,

Лише холодні роси й я мала.

Іду босоніж і собі сміюся.

З яких я літ прийшла,

Не признаюся.

Навіщо знати тим, кому не слід,

З яких я зим прийшла, з яких я літ …

 

 

І коли накипить на пораненій болем душі,

Коли там набереться такого гіркого-гіркого,

Я тоді помадрую в далекі свої спориші,

І не треба мені там нічого, не треба нікого.

Тільки жаль, що гітара моїм не скорилась рукам,

Ще тоді, коли я у палкому натхненні горіла,

Але пісня моя, непідвладна ні дням, ні рокам,

Не одну вона душу розважила і обігріла.

Ти пошли мені, доле, кохання палке, молоде.

І нехай це вже буде пора лебедина, остання.

Хай це буде хоч місяць, хоч тиждень, хоч мить, а хоч день,

Аби тільки палке, до знемоги й знетями кохання.

І коли заболить, і коли запече у душі,

Щоб комусь не хотілось над болем моїм посміятись,

Помандрую я знову в далекі свої спориші –

Там я зможу від когось й від себе самої сховатись.

 

ПОЛИНОВА ДОЛЯ

 

Вітер гнув струнку тополю,

Кучерявились лани.

Виколисували долю

У колисці полини.

Доки доля в сповиточку

Набиралась гіркоти,

Я співала у садочку,

Безтурботна, як і ти.

Тільки доля підростала

По годинах, не по днях.

Я й співати перестала.

Що за втіха в тих піснях ? ..

Не до співу, не до сміху –

До жалю і до плачу.

За свою маленьку втіху

Дуже дорого плачу.

Ой, ти, доле моя доле,

Як полин, гірка на смак.

Я й не думала ніколи,

Що мене ти скривдиш так.

Переплутала клубочок

Моїх гадок, моїх мрій.

Хто любив, того не хочу,

Хочу того, хто не мій.

Тихо-тихо. Треба спати.

Як видзвонюють зірки !

Я не хочу пам”ятати,

Що полин на смак гіркий.

Свою долю заколишу

На добро чи на біду,

В полинах її залишу,

А сама собі піду.

 

ЗАЗДРЮ

 

Я заздрю молодим.

У них нема печалі.

У них ще не було

Минулих передгрозь.

І ранків зі слізьми

Вони не зустрічали,

І плакати навзрид

Ще їм не довелось.

 

 

Я заздрю молодим,

Бо їхні дужі руки,

Бо їм під силу все,

Усе їм до снаги.

Вже виросли сини,

Вже підросли онуки,

І скоро річка вже

Ввійде у береги.

 

 

Я заздрю молодим.

Життя моє прожито,

Та серце любить ще

І ще душа жива.

Вже шістдесят п”ять раз

Посіялося жито.

Дай, Боже, пережить

Ще не одні жнива.

 

 

А спогади пливуть,

Оновлюючи душу,

І білопінний цвіт,

Неначе легкий дим …

Набачилась всього.

Але признатись мушу:

Я заздрю молодим.

Так заздрю молодим …

 

Я МАЛЮЮ СВІТ

 

 

МАЙЖЕ  НІЧ

 

Був пізній вечір, майже ніч.

Ще десь озвалася пташина,

Чиясь заплакала дитина –

І тиша знов торкнулась віч.

Родилась пісня, наче птах,

І вже ось-ось злетіти хоче,

Та шкода тиші їй і ночі.

Так і завмерла на устах,

Як перепілка у житах.

Так п”янко пахне матіола –

Аж нахиляються зірки

Вдихнути пахощі спроквола –

І миготять на всі віки.

Вже майже ніч. А я не сплю.

Ще може вірш якийсь напишу.

Я п”ю оту дрімотну тишу,

Бо я живу, бо я люблю.

 

ЧЕКАЙ МЕНЕ, МОРЕ

 

Чекай мене, море, чекай,

Я до тебе прийду, поговорим.

Ти поділишся смутком і горем,

Тепла хвиля хлюпне через край.

Чекай мене, море, чекай.

Ти вже скучило, мабуть, за мною.

Ти приходило в сни глибиною

І сягало аж за небокрай.

Чекай мене, море, чекай.

Не спи і не бийся штормами.

Приїду до тебе – і край.

І радість хлюпне поміж нами.

Мене ти впізнало ? Це я !

І чайка здивовано крикне,

І лагідна хвиля твоя

Мене обніме і поникне.