КАЗКА ПРО ДОБРО І ЗЛО

 

У тихому раю родилась казка,

Родилась добра, мудра і цікава.

Не вірила у зло, добра чекала

Від кожного, хто її слухав. Ласка

спадала на луги і на гаї,

на тих, хто слухати любив її.

Ніхто не знав ніякої біди,

захочеш – слухай, а не хочеш – йди.

Та якось в казку ту проникло зло.

Бо пильнувати нікому було.

Та й на таке ніхто не сподівався.

Аж гульк – злий чарівник тут десь узявся.

За мить він скаламутив чисті ріки,

Порушив все, що тут було навіки.

Ще мить – й побились найчемніші діти.

Такому б тут ніхто б не міг радіти.

А далі – посварились їхні мами.

Що трапилось ? Що діється між нами ?

Зібрались на пораду звірі й люди

Та й зажурились: – Що ж це з нами буде ?

Але сюди невидимим проник

Отой безпутній злодій-чарівник.

Якщо проник, то вже сидів би тихо,

Як те непрошенеє лихо.

Так ні ! Йому ще й слово надали –

Бо надто вже довірливі були.

І він сказав: – Коріться всі мені,

бо настають для вас найкращі дні.

У мене той дістане нагороди,

Хто буде проповідником незгоди.

Пісні і танці нам не до смаку,

Лиш танець на живому квітнику.

Забудьте і про друзів, і про школи,

І про добро не згадуйте ніколи.

Тут тільки я – господар ваш і пан.

А вірний друг мій – злісний хуліган.

А злодій чи розбійник – то мій брат.

Такий віднині буде тут уклад.

Про вчинки злі мені доповідати,

Всім добрим людям спуску не давати.

Хай запанує зло у вашім краю.

Не буде хто коритися – скараю !

І вийшла наперед стара бабуся

Й сказала: – Кари я вже не боюся.

Своє життя я майже прожила,

Та злою я ніколи не була.

Творіть добро. Лиш у добрі надія.

Не слухайте отого лиходія.

Пісні співайте і плекайте квіти,

Нехай до школи ходять ваші діти.

Я вірю, що мої численні внуки

Не візьмуть зброї в свої дужі руки.

А потім вийшов престарий дідусь.

– Я зла, щоб знали, зовсім не боюсь.

Дітей і внуків я добру навчав.

І вірю я, що труд мій не пропав.

А потім вийшла дівчинка з котятком.

– Йому пошкодив хтось маленьку лапку.

Допоможіть, хто знає, що робить,

Бо знаєте Ви, як йому болить.

Перейнялися всі  котячим болем.

А потім квітником, що біля школи.

Кругом роботи – непочатий край,

бо сам по собі не буває рай.

Його творити треба у добрі.

Всі знали те – дорослі й школярі.

Куди ж лихий подівся чарівник ?

Потужився, попижився – і зник.

Бо де добро з прадавнечка жило,

не має місця лихо там і зло.

Твори добро, у тім потреба є.

Це завдання й покликання твоє.

 

МАРИНКА НА ХМАРИНЦІ

 

Захотілося Маринці

Покататись на хмаринці.

– Стій, мій коню, постривай

І на мене зачекай.

Притягла з сіней драбину

Та й залізла на хмарину.

Умостилася зручненько.

– Ти пухнаста і м”якенька.

Я, здається, не важка.

Жаль, не маю батіжка.

Ти не коник-стрибунець,

Ти – мій килим-літунець.

Но-о ! Поїхали ! Гаття !

Отаке воно життя.

Рушило дівча у мандри.

А яке ж то вороття ?

Ще махнула: – ну, бувайте !

Та мене не забувайте !

На хмаринці попливла,

Ніби там завжди була.

Тільки кури та індики

Закричали: – ну куди ти ?

Песик виглянув із буди:

– Ми тебе чекати будем.

Більш нікого не було –

Подалися всі в село.

От пливе вона над лугом

І над річкою, над Бугом,

І над лісом, і над полем,

І над степом, і над морем.

Тут зробилося їй лячно.

– Я вчинила необачно.

Скільки там внизу води !

Тільки спробуй, упади !

Я ще й плавати не вмію.

Отепер я розумію:

Без дорослих щоб нікуди !

Що ж тепер зі мною буде ?

Тут піднявся сильний вітер.

Віяв, як несамовитий.

Він і віяв, і кричав,

І хмаринку швидко мчав,

Але дівчинку Маринку

Зовсім він не помічав.

Хмара чорною зробилась

І сердито з вітром билась.

– Я тепер вже штормова –

І велика, і нова.

Де ж поділись кораблі,

Що відбились від землі ?

Будуть в них тепер проблеми,І великі, і малі.

Пролетіли вже над морем.

Сонце глянуло бадьоре.

І облишив вітер їх –

Полетів шукать своїх.

А Маринка на хмаринці,

Як на пуховій перинці.

Щось би з”їла, та дарма:

І шкориночки нема.

Обізвалася хмаринка:

– Ну й відважна ти, Маринко !

Я й не думала, що ти

Не боїшся висоти.

– Висоти я не боюся.

Тільки жде мене матуся,

І хвилюється бабуся,

Ще й товаришка, Настуся.

Вже прийшов з роботи тато

І пішов мене шукати.

Чи не знаєш часом ти,

Як мені допомогти ?

Як мені зійти на землю

Із такої висоти ?

– Ні, не знаю. Я нова,

Я вже хмара грозова,

Прогримлю тепер громами.

– А мені пора до мами.

І заплакала Маринка,

Разом з нею і хмаринка –

Серед вулиць, серед площ

Вже почався літній дощ.

І не знала хмаринка,

І не знала Маринка:

Щоб із казки перекинутись,

Треба просто їй прокинутись.

Все це їй надумалось,

Все це їй наснилося.

Доки спала дівчинка,

Небо прояснилося.

Біля ліжечка мама стояла

І тихо у доні питала:

– Чом у сні ти плакала ?

– То хмаринка капала.

– Прокидайся, донечко.

Встало ясне сонечко.

Дощ відшумів,

Грім відгримів.

Ранок настав.

Котик вже встав,

Сидить, муркоче,

Снідати хоче.

Мерщій вмивайся

Та одягайся.

Сон у ліжку зостався,

День новий почався.