Шановний пане Володимире !
Я почула про Вас від Олі Василенької і прочитала Ваш короткий життєпис. Я
перейнялася Вашою долею і, як уміла, поклала на вірші дещо з Вашого життєпису.
Писала хоч не дуже мудро, зате щиро. Хочеться, щоб написане принесло Вам трішки
радості. Що не так, то вже вибачайте.
Ми разом з моїм чоловіком кобзарем Лайошем Молнаром вітаємо Вас з
вісімдесятиріччям, зичимо здоров”я і Божої ласки. А також кланяємося Вам, Вашим
побратимам і славній Вашій Тарасівці, про котру ми тут чули. Живіть довго. Хай дає Вам Бог сили і тримає Вас під своєю опікою.
Надсилаємо Вам свій скромний доробок – касети з піснями у нашому виконанні. На
одній співає кобзар Лайош Молнар, а на другій – я співаю свої власні пісні.
З великою повагою –
Тетяна Фролова і Лайош Молнар.
м.Львів.
МИ ХОЧЕМО ЗНАТИ
Хрести на могилах …
Знак смерті і знак Воскресіння.
Вітри-самозванці
Над ними завзято гудуть.
Чекають померлі,
І вже не одне покоління,
Коли вже настане
Той Божий, той праведний суд.
Вони не бояться
За гріх свій понести покуту,
Свого Воскресіння
Чекають вони поготів.
Та хочуть найперше,
Та й всі ми вже хочемо чути,
Чи Бог покарає
Усіх України катів.
Прости нам, Ісусе,
Прости нам, наш Боже Великий,
Не став за провину
Цей гріх нашим донькам й синам.
То наша спокуса,
Ми з нею зостались навіки,
Бо ми не навчились
Прощати своїм ворогам.
А як їм простити
Сибір, Соловки і Печору ?
А як їм простити
Якутськ, Магадан, Колиму ?
Чи стануть до суду
Всі ті, що глумилися вчора ?
Кому наші сльози ?
Скажи, наш Ісусе, кому ?
Померлі чекають
На суд твій, а ще їхні діти.
Хай Богу розкажуть
Злочинці і ті, і тамті
Про ті міліони,
Розкидані вихрем по світі,
Без сповіді десь там
У вічній лежать мерзлоті.
Прости нам, Ісусе.
Ми грішні, бо ми – просто люди.
І мислити вмієм,
Як нам наше серце велить.
Та хочемо знати:
Невже їм покари не буде ?
Ми хочемо знати,
Бо це нам довіку болить.
ПРИМИРЕННЯ
Примирення … То, може, так і треба.
Дай руку тим, хто гнав тебе в Сибір.
І хай звершиться правосуддя неба.
Ти тільки вір в те правосуддя, вір.
Дай руку всім творцям голодоморів,
У кого кров на душах їх брудних.
Хай матері у божевільнім горі
Простять їм і помоляться за них.
В дітей маленьких забирали крихти
В ім”я своїх спотворених ідей.
Як хочеш, дай їм руку, тим, котрих ти
Ніяк не можеш мати за людей.
Дай руку тим, котрі згубили Стуса,
Довженка що тримали в вигнанні.
Та, якщо чесно, я чомусь боюся,
Що потім руку не дасиш мені.
Вони живуть, заслужені і горді,
На нашій незахищеній землі.
Такі собі непереможні орди,
Що злочини, великі і малі,
Чинили по наказу й без наказу,
Обравши смерть захисником своїм,
Про Бога не згадавши ані разу.
А ми тепер прощати маєм їм ?
До неба руки в розпачі знімаю.
Мої молитви ревні та ясні.
Мій Боже, ворогам своїм прощаю,
А ворогам народу мого – НІ.
ТАЇНА БУТТЯ
А як же бути спогадам моїм ?
Куди їм дітись чи куди сховатись ?
Я заздрю їм, я щиро заздрю їм,
Бо в них живуть такі яскраві дати.
Бо в них неопалимі почуття,
Ніким не оскверненні свята й будні.
Хотіла б знати сенс свого буття,
Місточок той з минулого в майбутнє.
Для чого ми живемо на землі ?
Навіщо смерть і тлін, і наші муки ?
І наші біди, більші і малі,
і щем любові, й біль гіркий розлуки ?
Хотіла б знати хоч на схилі літ …
Але того, либонь, ніхто не знає.
Навіщо, Боже, ти створив цей світ,
в якому грішних кара не минає ?
Але ніхто мені не відповість,
бо знати не дано таке людині.
У всьому є свій досконалий зміст,
З далекого минулого й донині.
Для чого я родилася на світ ?
Що маю я зробити в цьому світі ?
Годинник відраховує мій вік,
і вічність десь шумить у верховітті,
а я така ж лишилась, як була,
і не порозумнішала ніскільки.
Я трьох синів до зросту довела.
Але ж то мій обов”язок – і тільки.
Мовчить довкола мене таїна.
А потім хтось судитиме, напевно.
– Ти келих свій не випила до дна
і прожила життя своє даремно.
А я жила, як вміла, як могла.
Любила, кого мусила любити,
святою я ніколи не була.
Чи грішною ? Не нам про те судити.