З ТЕБЕ ПОЧИНАЛАСЬ НАША ДОЛЯ

 

Вишивала мама нашу долю

На весільнім білім рушнику,

Розсівала усмішки по полю,

Щоб вони вродили в квітнику.

Мамо, мамо, ти моя єдина,

Мамо, мамо, в мене ти одна.

І коли збирається родина,

Як же сумно, що тебе нема.

Ми повиростали, наче квіти,

І самим не віриться: коли ?

І тепер не ми, а наші діти

Правнуків до тебе привели.

Мамо, мамо, роки, наче зілля:

Відцвітають й зацвітають знов.

Рушниками стеляться весілля

І дітьми вінчається любов.

І війнуло пахощами м”яти,

Час поверне у дитинство нас.

Мусимо тебе ми пам”ятати,

Може хтось колись згадає нас.

Мамо, мамо, шелестить тополя.

Мамо, мамо, весь буяє світ.

З тебе починалась наша доля,

У тобі продовжився наш рід.

 

КУЮТЬ ЗОЗУЛІ

 

На цвинтарі кують зозулі.

Кому, о Боже мій, кують ?

Чи тим, що тут давно поснули

І встануть лиш на Божий суд ?

Чи нам ? На цвинтарі ! Тут спокій.

І тишу зрушивши гірку,

Нанизують для когось роки …

„Ку-ку! Ку-ку ! Ку-ку ! Ку-ку !”

Зозулі щедрі. Їм не шкода

Ні років, ні земних доріг.

– Живіть, аби між вами згода.

Живіть за себе і за всіх …

Все переплутали зозулі.

Чиєсь майбутнє у минулім,

Чиєсь минуле у майбутнім, –

Все в тому вирі всемогутнім.

Над пам”ятниками й хрестами,

Над безіменними могилами

Кують зозулі: – Час настане –

Й ви встанете з новими силами.

Кують для грішних і для праведних,

Для тих, хто вмер без каяття,

Кують зозулі з діда-прадіда,

Кують, віщуючи життя.

А може їм таке доручено ?

Хтось повелів з ясних небес ?

Кують зозулі для засмучених:

– Христос Воскрес ! Христос Воскрес !

 

ВЕСНЯНІ СОЛОСПІВИ

 

ЗИМО, НЕ ЛЮТУЙ !

 

Зимо, не лютуй, тобі пора.

Дивись, он скільки снігу намело.

Я б лютувала, якби помогло.

Та що тут вдієш, коли я стара ?

Пора в твої обійми льодяні.

І, хочеш чи не хочеш, треба йти …

Отак і ти, голубонько, і ти

Дорогу мусиш уступить весні.

 

 

Співає хурделиця пісню зимову,

Чи закличну, чи колискову.

А я поринаю знову і знову

У мрію казкову.

Співає хурделиця пісню весільну,

То самотню, то, може, спільну.

А я свої вірші натомлено сію,

А жати не смію.

Бо що то вже вродить із того насіння ?

Чи вистачить хисту і вміння ?

Під пісню хурделиці

Квітами стеляться

При замерзлім вікні

Мої вірші сумні.

Від зими я за вікнами схована.

Ще у кригу душа не закована.

Ні, ще рано, зимо, мені

В обійми твої льодяні.

А ти, чи хочеш, чи ні,

Скіпетр віддай весні.

Зимо, лютуй – не лютуй,

Шлях для весни приготуй.

Може ще й я під весну

Знову заквітну й воскресну

З-під льодяного покрову

І заспіваю знову

Хоч рік, хоч місяць, хоч день

Своїх найкращих пісень

Світу на гарну обнову.

 

НАРЕШТІ ВЕСНА

 

Де ж ти, весно, була ?

Я тебе так чекала,

Наче першу свою

Ще незнану любов.

Чи в далеких краях

Ти когось чарувала ?

І нарешті прийшла

У країну дібров.

Ось нарешті й весна.

І не віриться лісу,

Що зійшли вже сніги

І минула зима.

Незабаром напне

Він зелену завісу –

І на землю зійде

Ніби казка сама.

Вже виспівує шпак,

Урочисто й натхненно,

Аж торішній листок

Знов ожити схотів.

Обійми, поцілуй

І кохай так шалено,

Мов би птахом із вирію

Щойно летів.

Я покличу тебе

У закохані трави,

Ти мене поведеш

У мрійливі поля.

Соловей заспівав,

Наче змовник лукавий,

І від співу його

Оновилась земля.

Срібний місяць зійшов.

Витер очі спросоння.

Щось до зірки шепнув –

Й затремтіла вона.

Я простягну йому

Білий цвіт на долонях –

І гукну на весь світ,

Що нарешті весна.