Народи, жінко, сина.

Народи, мати, доню.

Відроди, земле, сили,

і пошли, Боже, долю.

Хай дитячий сміх

землю будить.

Хай весільний спів

світ наповнить.

Бережіть себе,

добрі люди.

І любіть тих, що

з вами поруч.

Засівайте землю житами,

хай земля цвіте зелен-садом.

Хай щасливо вам й щедро буде.

Бережіть себе, добрі люди.

 

Відкиньмо політичні амбіції

і поставмо, як велять нам традиції,

кожен свічку перед образами

за тих, що давно вже не з нами.

Ви їх не знаєте ? Дарма.

Бог прийме ваші молитви.

Їх з нами вже давно нема.

Та є благословенні ви

і ваші діти, і родина,

і непорушність чистих вод,

і незнищенний наш народ,

і наша вічна Україна.

 

 

НЕ  ЛЕЛЕКАМИ  ПО  СВІТУ

 

(Дещо з життєпису Володимира Рудницького)

 

 

Юнаком виходив

з батьківської хати.

Знав би, що назавше,

впав би на коліна.

Ублагав би маму,

упросив би тата,

щоб благословили

у дорогу сина.

Все це так не просто …

А лихая доля

заглядала в вікна,

як купала мати.

Як дійшов до зросту,

буйний вітер з поля

зашептав привітно –

кликав мандрувати.

Йшов юнак шукати

власної стежини.

Але та стежина

загубилась в росах.

А за плотом квітли

й в”янули жоржини,

і ронила сльози

верба довгокоса.

Йшов шукати долі.

Оглядавсь на хату.

Знав би, що назавше,

може б і заплакав.

Краялось від болю,

бо йому б кохати,

серце юнакові.

З ним  і забалакав.

– Ти чого це тужиш,

нерозумне серце ?

Чом щемким зітханням

наповняєш груди ?

– Не спіши, мій друже,

з долею до герцю,

бо вона лукава,

тяжко з нею буде.

Озирнися, хлопче,

на свої Дубляни.

Чую я, що довго

ти їх не побачиш.

Зупинився хлопець

і востаннє глянув.

– Що мені пророчиш ?

 

І чого ти плачеш ?

Молодий і дужий,

я піду до війська.

Смерті не боюся.

Дасть Бог, не загину.

Як навчила мати,

Богу помолюся.

Де б не був, повернусь

я на Україну.

І сміялась доля

з молодого хлопця,

що так легко вийшов

з батьківського дому.

Бо не знав юнак той,

бо не знало серце

те, що було долі

наперед відомо.