ПІСЛЯМОВА

 

І століття проминули,

як одна година.

Задивилась в чисті води

Наша Україна,

як дівчина у дзеркало.

І Дніпрові хвилі

омивають землю рідну,

степи наші милі.

– Чом сумуєш, Дніпре сивий ? –

Запитало море.

– Чи тебе лишили сили ?

Чи підкралось горе ?

– Що тобі розповідати ?

Знаєш ти і так.

Січ була, як рідна мати,

Сином був козак.

А тепер усе змінилось.

Козаків нема.

І куди вони поділись ?

Кликати дарма.

Кажуть, шлях їм закурився

аж за океан.

І заплакав, зажурився

сивий дідуган.

– Плаче Прип”ять. Що й казати:

Скривдили її.

І якби ж то які зайди,

то ж таки свої.

Ладні сміттям загатити

Й сивого мене.

Як тепер на світі жити ?

Може все мине.

І збагнуть нарешті люди,

Що не можна так,

Гріх за те великий буде.

От якби козак

Хоч один свою розлогу

пісню заспівав,

Я б тоді молився Богу,

Я би не пропав.

– Ох-ох-ох, – зітхнуло море.

– Горе і мені.

Скоро люд неситий зоре

На самому дні.

Вже невольники не плачуть,

а горілку п”ють,

а дівчата у гареми

себе продають.

Ані сорому, ні болю

Покручам нема.

Продає себе в неволю

Дівчина сама.

Не ламає білі руки

На життя своє.

Додає ще більше муки,

Жалю додає.

– Де ж ті чайки козацькії,

Що носило ти ?

– Он одна лише зосталась.

Більше не знайти.

Диваки якісь достали

Із самого дна.

Може, ще якась зосталась,

Може ж не одна …

Ще скажу, – шепнуло море,

– Там, у тім Криму …

Продають за безцінь землю

Хто зна вже й кому.

А хто хоче подивитись

Бранок наших слід …

Що могло там залишитись

Через стільки літ ?

А якщо і залишилось ?

Лиш подумай ти ! ..

То дивися, скільки хочеш,

Гроші лиш плати.

Не соромляться внучата

За своїх дідів.

Заробляють грошенята

Від чужих слідів.

Де невольник гірко плакав,

Виливав одчай …

Заплати – й побачиш Кафу

Чи султанський рай.

– І платять ? – Дніпро питає.

– Гроші немалі …

– Що ж то сталось з рідним краєм

На моїй землі ?

– Яничари !  Яничари !

Буйний вітер гув.

Хвилі пінились, кричали,

Та ніхто не чув …