Берег хвилю то відпустить,

то знову пригорне.

– Агов, море, чи ти синє,

чи ти, море, Чорне ?

– Ой, синію я сьогодні

від краю до краю,

бо  вас, діти, в Україну

я випроводжаю.

Чи ти чуєш, Дніпре сивий ?

Пливуть твої діти.

– Чую, море. Я щасливий.

Є чого радіти.

Добру звістку поспішаю

на Січ передати:

Нехай дітей зустрічає

усміхнена мати.

Хвилі море застеляють

і рівно, і гладко.

У купочці розмовляють

брат, сестра та батько.

– Як ти думаєш, Оксано,

чи зрадіє мати,

як приїдемо ми в гості

до рідної хати ?

Я не знаю, мій братику,

я не знаю, тату …

Бо спалили басурмани

нашу рідну хату.

Як на село налетіла

та орда проклята,

від пожару не вціліла

ані одна хата.

Де матуся з Катрусею,

я пак і не знаю,

бо давно не мала звістки

із рідного краю.

Я тоді лише раділа,

що вони на волі.

Це вже потім зміркувала,

що босі і голі

залишились. І без дому

на білому світі …

– Не в краю ж вони чужому,

якось мусять жити …

– Не дай, Боже, і  лихому

в таку біду впасти.

– Свої люди – не татари:

не дадуть пропасти.

– Ось приїдемо додому

та їх розшукаєм.

Нову хату поставимо,

весілля згуляєм.

Чи так, сину ? – Авжеж, тату !

– Я й не сподівався,

що повернусь живим з пекла.

Краще б я зостався …

І старий аж похитнувся,

люлькою пихкоче,

а Микола відвернувся,

витирає очі.

– Чи вже скоро святий Дніпро ?

Ой, краю мій, раю ! ..

А де ж Федір ? А де Петро ?

Я пак не питаю.

Чом не з вами ? Чи здорові ?

– Певно, що здорові.

А найлегше і найкраще

нашому Петрові …

Та й замовкли, зажурились.

Хвиля заридала.

А Оксана, мов не чула,

далі щебетала,

мов ластівка на осонні.

Тішилась: додому !

Батько дивиться на доню –

й відлягло самому

те тяжке і вічне горе

за козаком-сином …

Нехай море не чорніє,

нехай буде синім.

Вертаються невольники

до рідного краю.

Ясні сльози витирають

і пісень співають.

– Федір онде, попереду,

чайкою правує.

– А де ж Петро ? Мовчить батько,

немов і не чує.

Ухопилася за серце

білими руками.

– А Петрова вічна слава

поміж козаками.

Не один він …  На цвинтарі

більше молодиці

лежать собі. Козакові

зовсім не годиться

між жіноцтвом спочивати.

В степу, серед поля …

Бо козаку і по смерті

наймиліша воля.

І заплакала Оксана,

тяжко заридала.

– Ой, братику-лебедику,

Я ж того не знала.

Я тішилась, що розкута.

Чом ви не сказали ?

Чом ви наше горе люте

від мене ховали ?

І батькові, і Миколі

докоряє, тужить.

– Не докоряй. Козак волі

Й Україні служить.

Не плач, дочко, і сльозами

не доливай моря,

нехай ворог не тішиться

із нашого горя.

Не плач, дочко. Сховай сльози,

Бо то гріх великий.

Повертаємось додому !

Слава ж вовік-віки

Тим, хто впав за Україну,

за її свободу.

Не плач, дочко, в них вся сила

Нашого народу.

Все минеться. І настане

Щаслива година.

Залікує свої рани

Наша Україна.

Вийдеш заміж і народиш

дітей повну хату.

– Для ясиру і для Січі ?

Ні, не хочу, тату.

Мої діти мають жити

В мирі та на волі,

А не голови складати

на чужому полі.

– Зле ти, доню, оце мислиш.

Сором і казати.

А хто ж тоді нашу землю

буде захищати ?

Наші хлопці не даремно

голови складають.

Їм уклін за те доземний

від рідного краю.

Почорніло море, бачиш,

від твоєї туги.

Отак здавна: один плаче

І сміється другий.

Отак море то чорніло,

то знову синіло,

то плакало за синами,

то знов веселіло.

І легеньку хвилю слало

чайкам на підмогу,

вимітало, вистеляло

козакам дорогу.

Голубило, пригортало

і знімало втому,

І щасливо повертало

Козаків додому.