А що це мріє серед хвилі ?
Невже козацькі байдаки ?
Невже і справді козаки
у повній славі, в повній силі ?
– Поглянь-но, хлопче, в тебе очі
таки молодші. Що воно ?
Оксана дивиться давно,
а серце чайкою тріпоче.
– Це козаки ! – вона гукнула,
забувши, що вона – німа.
Неначе полум”ям сипнула
по всій галері. Вже нема
чого їй критися. Від кого ?
Вдавати хлопчика німого
їй так набридло. – Чи ти ба !
Заговорив ! .. Заговорила !
То ти, виходить, нас дурила ?
Чи нам, братове, не ганьба ?
Між нами дівчина сиділа,
прикована за весляра …
– Яке кому до того діло ?
Ми всі невольники. – Пора
вже нам подумати про волю.
– А що придумаємо ми ?
Я руки не зведу від болю.
– Ми залишилися людьми.
А воля … Он вона, пливе
на чайках в морі з козаками.
Вона зболілими руками
кайдани наші розірве.
– Хіба ти дівка ? – запитав
ще молодий невольник дужий.
Він волі вже й не пам”ятав,
та був до неї не байдужий.
Оксана не відповіла.
Та й що йому відповідати ?
Ой, як же важко волі ждати,
коли вона ось тут була.
Ось тут, близенько. Боже мій,
їй з тим не впоратись самій.
Якби була душа без тіла,
то може б чайкою злетіла
над козаками. Може там
її брати ? А може й тато ?
Та змушена була чекати.
Своїм знекровленим устам
заборонила промовляти
пусті слова. Окрім молитви,
нічого більше. Гомін битви
вже долинав. Татари кляті
хоч би тепер їх розкували.
Боялись, не ризикували.
Надіялись: а може ще …
А кров лилась рясним дощем
у Чорне море. Бій кипів.
Там гинув хтось із козаків
за їхню волю. Боже милий,
не залишай нас і помилуй.
А бій жорстокий долива
у Чорне море кров червону.
Чиясь упала голова,
і готувався хтось до скону.
І „Слава ! Слава !” долина,
козацьке, дуже, заповзяте.
Вона шептала: „Тату ! Тату !”
Й братів коханих імена.
В Оксани очі – дві зорі.
Довкола змучені, нужденні,
але щасливі веслярі –
невольники не безіменні.
І оглядалась навкруги.
– Яка ж то мука – волі ждати !
Шептала тихо: – Тату ! Тату !
Якби не тії ланцюги …
Якби їй шаблю, Боже правий !
Вона б її не для забави
взяла б у руки. Басурман
чи то ланцюг, чи то аркан
на нас накинув. Кари ! Кари !
А там десь б”ються яничари.
І кров там річкою тече
і коло серця їй пече.
Лякала думка: що, коли …
Їх не знайдуть ? За них забудуть ?
Тоді вони довіку будуть
в ярмі … Раби а чи воли …
І хоч моли, хоч не моли,
а буде все, як уже буде.
У ланцюгах стогнали люди
і зі сльозами кров лили
у Чорне, потемніле море.
Було то навіть вже не горе –
пекельна мука, не людська.
Людина … Хто вона така ?
Подоба Божа. У неволі.
За примхами лихої долі
чи за порадою лихого,
та тут не вдієш вже нічого.
Якби ж вони самі могли
наблизити отую волю.
Уста кривилися від болю.
Серця заклякли, мов були
з отого мертвого каміння.
І раптом тихе безгоміння
на душу впало. Вітер віяв …
Невже пропала вся надія ?
А Чорне море хвилю гнало.
Воно ревло, воно стогнало,
об берег билося, мов звір.
Воно живе ! Вір чи не вір …
Козацька подалася сила.
А яничари … Скільки ж їх !
– Туди я хочу ! До своїх ! –
Оксана ревно голосила.
– Тепер я бачу, що ти дівка.
Але тримай себе в руках.
Я теж ходив у козаках.
Там ллється кров, а не горілка.
Послухайся мене старого:
не забувай пересторогу.
Бо хто ще зна, як буде нам …
Чи поталанить козакам ?
Чи пощастить ? .. Ще може бути,
що так і лишимось прикуті.
Ти серцю волю не давай
і до кінця не розкривай,
що дівка ти. Сама вже знаєш,
на що себе ти прирікаєш.
Ти ж, очевидно, неспроста …
Ти знов зімкни свої уста …
Свої не викажуть нічого.
А там надійся вже на Бога
чи на що хочеш. Та мовчи
допоки. Подумки шепчи
якесь закляття проти страху.
Молись Христу або Алаху –
кому вже знаєш. Бог один:
Отець, і Дух Святий, і Син.
То просто люди розділились
на нелюдів і на людей.
Одні на золото молились,
а другі ідолам клонились.
Ми ж плакали вночі та вдень.
А все ж тобі молитись треба.
Ми всі залежимо від неба.
Від Бога, що за нас розп”явся,
ні мук, ні смерті не боявся.
І знову: „Слава !” – Боже милий,
допоможи їм й нас помилуй,
рабів повержених твоїх
у басурманськую неволю.
Було вже видно власну волю,
та воля обминала їх.
І раптом крик: – Пливуть ! Пливуть !
Рятуйте, братчики ! І „Слава!”
О доле, доленько ласкава !
Про нас, о Боже, не забудь !
Вже на галері козаки.
Уже невольники розкуті,
людьми і Богом не забуті.
І ланцюги – на всі боки.
І до Невмитого Івана
на груди кинулась Оксана,
а він второпати не міг,
що то за хлопець гірко плаче.
– Чекай, оговтайся, козаче,
бо я не всіх ще переміг.
– Мені шаблюку ! Тату, тату !
Я буду з вами рятувати
отих невольників святих.
Він глянув ще раз – і затих –
впізнав дитя своє кохане.
– О доню, донечко Оксано !
Розкажеш потім ти мені,
чому в хлоп”ячому вбранні.
І як ти тута опинилась ?
І чом ти серед веслярів ?
Та погляд вже її горів.
Вона на батька не дивилась.
Його дитина. Плоть від плоті.
– З ясиром, тату. Потім ! Потім !
А зараз шаблю ! Он дивись
і ні хвилинки не барись,
бо знову сунуть яничари.
Невольники й собі кричали.
Якби хоч молодим шаблі,
щоб вимістити всі жалі.
Іван Невмитий був завзятий.
Дочку знайшов, а сина втратив …
Петро упав у тім бою.
Й не знав, що за сестру свою.
Оксані як про те сказати ? ..
Він був запеклий у бою
І сиву голову свою
не мав коли перев”язати.
Стікала кров йому з чола –
десь басурман черкнув спроквола.
А поряд бився син Микола
й дочка Оксана тут була.
Та що та рана ! То пусте !
Либонь, до смерті заросте.
А сина втратив … Це вже рана …
Він і не знав, що тут Оксана.
А як же так, що веслярем ? ..
Та добре те, що не в гарем …
Не винесла б такої муки.
А може ще й наклала б руки
на молоде життя своє.
Нехай вже буде так, як є.
Що натерпілась, то минеться,
Лишень додому повернеться.
Й побачив донечку свою,
Метку і вправну у бою –
й замилувався мимоволі.
І крикнув синові Миколі:
– Дивись, Оксана ! То ж пильнуй,
Даремно часу не гайнуй.
Як що, прийди на допомогу.
Козак – не дівка ! От їй-Богу !
І шабля вже в її руках.
Татарська шабля. Та байдуже.
– Допоможи мені, мій друже.
Ще погуляю в козаках.
– То дівка чи таки козак ?
Не розгадаю я ніяк.
– А що гадати ? Ач, як б”ється.
Не плаче вже. Либонь, сміється.
Козачка, що там не кажи.
Допоможи ! Допоможи !
Бач, оточили басурмани !
Та батько вже біля Оксани
І брат Микола підоспів.
З грудей її не плач, а спів.
Нарешті ! Впорались ! Здолали !
Усіх у море поскидали.
– Тепер – додому ! В добрий час !
Нехай Господь рятує нас.