Шлях до Криму ой далекий,
шлях Чумацький, невідомий.
То заходилися співом,
то риданням, то плачем.
Як натомлені лелеки
без повернення додому
потягнулися у вирій
гомінким сумним ключем.
Весняні короткі ночі,
вечори й холодні ранки
вже не лічені минають –
і надіятись дарма.
Повиплакували очі
молоді дівчата-бранки,
все чекають козаченьків,
але їх чомусь нема.
Разом з ними і Оксана.
Вже не плаче і не б”ється:
заховала всі тривоги,
і великі, і малі.
Може, завтра вже не встане,
перестане битись серце
і залишиться лежати
білим птахом на землі.
Тільки це не так все просто:
молоду здолати силу.
Їй не хочеться вмирати,
все чіпляється життя.
І вдивляється у простір,
у безмежний клин ясиру,
і від розпачу і втоми
не рятує забуття.
Шаленіють басурмани.
Все людське для них поблідло.
І боятися не треба,
що наскочать козаки.
Перетворяться красуні
в щире золото і срібло,
ще поплачуть, посумують,
потім змиряться таки.
Сподівайтесь, татарчата,
зачекалися дружини.
Повертаються додому
людолови-вояки.
Вам везуть дари коштовні
з золотої України,
де дівчата чорнобриві
й невгамовні козаки.
У Кафі їх перелічили,
на кілька ланок розділили.
Жінок окремо із дітьми,
дівчат по вроді і по силі.
І плакали, і голосили,
й не почувалися людьми.
Оксану – ту взяли окремо.
Хтось тихо мовив: – Для гарему …
Видать, для знатного когось.
З дороги мали відпочити,
помити всіх, причепурити
і – на базар … Отут лилось
гарячих сліз таки чимало,
але ніщо не помагало:
ні сльози, ані молитви.
Ніхто бодай того не бачив,
як плаче Кафа, воля плаче.
Такого щоб не чули ви.
Людей там люди продавали.
Чи вже й не люди ?.. І стогнали,
здається, хмари в небесах.
А сонце сяяло та гріло.
Чому ж ти землю не спалило ?
То, певно, був би менший жах …
Окремо плакала Оксана,
в шовки і оксамити вбрана.
Довкола неї – дзеркала.
Її кумисом напували,
і догоджали, й годували,
немов панянкою була.
А для розваги і потіхи
приносили смачні горіхи
і фрукти, що й не знала їх.
А їй би краще на базарі.
Стояла б як вівця в отарі,
аби лишень біля своїх.
І вдень, а часом серед ночі
ввижались їй юначі очі.
Самі лиш очі, що пекли.
Оксана тих очей не знала,
вона боялась їх ще змала,
хоча й не злі вони були.
В них жевріла … якась надія.
Вона ніяк не зрозуміє,
звідкіль ті очі тут взялись.
Вони горіли, знемагали,
вони її перемагали
чи переможуть ще колись …
А може, в неї божевілля ?
Або якесь дурманне зілля
їй підсипають у пиття.
В таке повірити не хоче.
А все ж … ті очі, тії очі …
Над біль, над муку, над життя …
Вона від дзеркала ховалась,
вона від нього відверталась,
та не сховатись їй ніде.
Воно, немов за нею йде.
В тім дзеркалі була Оксана,
неначе горда, пишна панна.
Навмисно так. Аби звикала,
аби себе не впізнавала
в чужинськім одязі. Ні, ні ! ..
Якби цеглина їй і сила,
вона б на друзки їх побила,
ті дзеркала, німі й дурні.
Прийшов учитель вчити мови –
якийсь тюхтій бритоголовий.
Він по-татарськи може й знав.
Та так нівечив українську,
не рідну, правда, а чужинську,
що аж Оксану брало зло
й за нього соромно було.
Вдавала, що не розуміє,
що пояснити він не вміє.
Все говорила навпаки,
він був у відчаї таки.
Казала, що, хоч він і вчитель,
вона могла б його навчити
по-українському, а то
і не второпає ніхто.
Бо його мова – полонянка:
чи то татарка, чи турчанка,
а все-таки не з України.
Бо українська – лине, плине,
неначе пісня. І співала.
А голос мала, теє знала.
„Ой, гук, мати, гук,
де козаки п”ють,
і веселая та доріженька,
куди вони йдуть „.
Він ошаліло оглядався,
немов і сам чогось боявся.
Як хто почує ? Що тоді ?
І як зарадити біді ?
І щоб відкинути тривогу,
татарчука на допомогу
він випросив. – Воно – хлоп”я,
та мову знає вже, як я.
Що краще – того не казав,
аби ніхто про те не знав.
Мабуть, була на те причина.
З учителем ввійшов хлопчина –
ще зовсім юний татарчук.
Він не підвів очей і рук,
та очі ті вона впізнала.
Вона їх дуже добре знала.
Вони горіли – аж пекли.
Таки від неї не втекли.
Хіба б вона від них тікала.
Вони у марення вплітались,
і снились їй, і так ввижались …
Тепер з”явились насправжки.
Чи заховатись у книжки
від тих очей ? Куди втікати ?
Вони гостріші, ніж мечі,
страшніші вдень, ніж уночі.
Чого від тих очей чекати ?
Куди від них їй утікати ?
„Цур тобі ! Пек !” – вона шепнула,
і вже нічого не почула,
що той учитель їй казав.
Слова, як перли, він низав
і сам собою милувався,
і сам до себе посміхався
отут, серед німих дзеркал.
І не лякав зубів оскал,
тих жовтих, щерблених, конячих.
– Тьху ! Гидь яка ! Бодай не бачить !
А той … стояв, не ворушивсь.
Під ноги все собі дививсь.
„Таке покірне та смиренне.
не подивиться на мене !
Аби ж то так воно було „.
І щось у серці запекло.
Чи то сльоза, чи то образа.
А може й так, що все відразу.
Чи то сльоза, чи то отрута,
а може то неволі пута.
– Тебе він буде вчити мови.
Він зовсім юний, та толковий.
Дивись, Рафате, догоди,
аби уникнути біди.
Зі мною будеш ти писати,
і рахувати, і читати,
а з ним розмову поведеш,
як за потрібне ти знайдеш.
У тебе має бути мова
м”яка і лагідна – шовкова.
Тобі не треба грубих слів,
котрі прийшли з степів, з полів.
Учитель щез. Вони мовчали.
Либонь, того не помічали,
що вже удвох, насамоті,
хоч мають вуха стіни ті,
вони це добре пам”ятали.
– Сюзен ! .. Ти мов мене боїшся.
– Цур тобі ! Пек ! Мені ти снишся.
Не надто ти, як твої очі …
Тебе я бачити не хочу.
– А доведеться. Що робити ?
Я встиг тебе вже полюбити.
А очі ті, моя Сюзен,
давно дивились за тобою,
давно туманяться журбою.
Та був би з того хоч хосен …
Почнемо з віршів. Слово кожне
таке благальне і тривожне …
Чи зрозумієш ти, чи ні –
потому скажеш ти мені.
Коли ти очі відкриваєш,
зірки ховаються, ти знаєш.
Навіщо їм світити в небі ?
Немає зірки, окрім тебе.
Коли ти очі закриваєш,
виходить місяць, ти це знаєш.
Він випливає із-за хмари,
аби твої побачить чари.
Тебе побачить – і німіє.
Коли не спиш, то він не сміє.
Його не тішить зірка в небі.
Немає зірки, окрім тебе.
– Що це за вірші ?
– Це для тебе.
– Хто написав ?
– Про це не треба.
Вони вродилися самі.
Та при тобі вони німі.
Бо перед вродою твоєю
тьмяніє сонце і зорею
стає одне твоє ім”я.
Тобі також підвладний я.
Хай буде цілий світ спасен !
А зірка та – це ти, Сюзен.
– Сюзен – це не моє ім”я,
а значить, зірка не моя.
Ти вмієш добре говорити,
і лицемірити, й творити, –
в тім басурманська суть твоя.
– Татарин, – в тім не винен я.
Весь світ цей створений Алахом.
Хтось біга псом, літа хтось птахом,
ми ж народилися людьми.
– Ви – так. А ким родились ми ?
Невольники … Хіба ж це люди ?
Невже ж і суду вам не буде ?
Невже ж таки твої татари
та не зазнають в Бога кари ?
Через століття, через два …
Невже слова – лише слова ?
– Того не знає раб мерзенний.
Це розуміння не для мене.
Та і тобі об тім не слід
і думати. Для тебе світ
відкрився знатний і багатий.
Тобі в Алаха лиш благати,
аби нев”януча краса
і землю, й тихі небеса
ще тішила багато років …
Я дослухаюся до кроків …
Тут всіх пильнують. І мене
недремне око не мине.
– Звідкіль ти нашу мову знаєш ?
Ти досконало розмовляєш,
неначе в Україні жив.
Мою повагу заслужив.
– О, це для мене так багато,
це – наче пісня, наче свято.
– Не треба стільки зайвих слів.
Та ти мені не відповів.
– Я від невольника навчився.
І, зваж, я дуже тим гордився.
– Видать, наука та слаба,
коли невольник вчить раба.
– Сюзен, до тебе я молюся,
перед тобою я клонюся.
Допоки буду я живий …
Якщо я раб, то тільки твій.
То не любов – то божевілля,
від неї п”яний без похмілля.
– Так ось для чого ти прийшов:
мені засвідчити любов ?
– Мене не можеш ти любити.
Мене ти вправі загубити.
Як хтось дізнається – то все:
мене й Алах вже не спасе.
Прийшов тебе я мови вчити
татарської. – Та ж є учитель.
– Він має визначений час,
а мову знає гірш від нас.
Удвох ми будем розмовляти,
захочеш – то й пісень співати,
татарських, звісно. Є наказ:
тебе навчити мови враз.
– Не бачу в тому я потреби.
Навчуся мови і без тебе.
– Така потреба, кажуть, є.
Життя так склалося твоє,
зоря султанського сералю.
– О жалю мій, смертельний жалю !
Й гіркими залилась слізьми.
– Що можемо змінити ми ?
Та й чи потрібно щось міняти ?
Це честь велика, мусиш знати.
– Нехай вдавиться ваш султан !
Хай згине весь ваш Татарстан !
Нехай згорить той ваш сераль !
Нікого з вас мені не жаль.
Народ, проклятий у віках.
Не витерпить колись Алах
і покарає вас за зло,
котре від вас таки й пішло.
– О, ніжноока, ніжночола,
тобі така не личить мова.
Ти будь покірною, змирись,
щось, може, зміниться колись.
– Що зміниться ? – хотіла б знати.
Чей не народить вдруге мати.
– Сюзен, – назвав тебе я так.
– Оксана я, і більш ніяк
мене не треба називати.
Мене хрестила в церкві мати
й дала мені таке ім”я.
Його зректися маю я ?
Спочатку імені і мови,
а потім віри і любові.
А потім мати і земля
мене зречуться віддаля.
І що залишиться від мене ? .
Єство, порочне та мерзенне ?
Чи ж варта жити у раю,
коли у рідному краю
тебе забудуть й поховають
і на Великдень не згадають ? ..
Ще добре, як не прокленуть.
Яка безглузда каламуть !
– Як страшно ти про те говориш !
Сама не відаєш, що твориш
зі мною. Я тебе люблю
і кожен подих твій ловлю.
Щоб зменшити твої страждання,
що ти захочеш, все зроблю.
Й нестерпну муку я стерплю,
як навіть мука та остання.