Батько трьох своїх синів

спорядив, як сам умів,

та й забрав на Січ з собою.

Мати плакала з журбою,

аж їй подих занімів.

– Що ж ти плачеш у журбі ?

Дочок я лишив тобі.

Якщо Бог нам допоможе,

то повернемося, може,

як не згинем в боротьбі.

Знов казала мама доні,

вже готуючи долоні,

щоб підставити для сліз:

– Заміж йди, моя дитино,

обери собі дружину.

Лиш би в чарку він не ліз.

Бо короткий вік дівочий.

Зблякне личко, згаснуть очі –

і зостанешся тоді,

як листочок на воді,

бо ніхто тебе не схоче.

– Я не буду з Шинкаренком,

ні з Дяченком, ні з Попенком.

Хай таке Вам і не сниться.

Краще піду у черниці.

Та й побігла за село,

бо коня вже не було.

 

 

Прийшла весна. Прибрався ліс,

садки вишневі зацвітали,

птахи завзято щебетали,

і гнувся тихий верболіз.

Дівчата уквітчались зіллям

і, вже надбавши рушників,

чекали хлопців-козаків,

щоб готуватись до весілля.

Опівдні якось гульк – татари !

Стогнало й плакало село.

Пожар сягнув, здається хмари.

Тікати нікуди було.

Село не бачило такого.

І порятунку ні від кого.

Бо ті шляхетні парубки –

і Шинкаренки, й Крамаренки,

скарбів набравши оберемки,

давно пустились навтіки.

Одні дівчата й молодиці.

Хлоп”ята, підлітки малі,

і ті взялися за шаблі,

хоча й у них безвусі лиця,

таким ще бавитись годиться.

Та що вони ? ..  Лиш козачата …

Були пов”язані дівчата

і молодиці із дітьми.

Таке-то вистраждали ми.

Ми і вродливі, і багаті.

Але ті людолови кляті

спокійно жити не дають,

вони неволять нас і б”ють

у нашій тихій, мирній хаті.

Кругом пожарища й руїна.

Такого наша Україна

зазнала лиха в ті часи.

Коли ти, Боже, воздаси

за теє горе кари ? Кари !

З усіх кінців ішли татари,

багатий женучи ясир.

 

 

А що ж Оксана ? Боже милий,

звідкіль взялися в неї сили ?

З шаблюкою, немов козак,

таки ж біля своєї хати,

аби втекла сестра і мати,

оборонялась сяк і так.

Вже трьох татар поклала спати

отут рядочком біля хати.

А решта, витріщивши очі,

дивилась на красу дівочу,

бо ще не бачили такого,

щоб не боялася нікого.

Бо й справді, дівчина така

таки зійшла б за козака.

– Чого ж ви стали, басурмани ?

Мене злякалися ? Оксани ?

– Шайтан ! Шайтан ! – Якші ! Якші !

– Її візьмемо для паші.

– А може й знадиться султан.

– А що за очі ! Що за стан !

– Але гяурка трьох поклала !

Чи, може, вам того замало ?

– Та це не дівка ! Це – батир !

А нам – ясир ! Давай ясир !

– Аркан беріть ! Чого ви стали ?

Чого роти пороззявляли ?

Дістане шаблею і нас.

Чи хтось ще хоче у запас ?

Для відпочинку он з отими,

що вже лежать ось тут під тином ?

Татарин сердився пузатий.

Та як її живою взяти ?

Гукали ще: – Бакшиш ! Бакшиш !

А підійди-но ! Спробуй лиш.

Ще крикнув хтось: – Шайтан ! Шайтан !

– Беріть її !  Метнувсь аркан.

І подих їй перехопило,

і сонце хмару заступило,

а потім світ увесь погас.

Ніхто її таки не спас,

і навіть шабля, від ганьби.

О милий Боже, не губи.

Або згуби. Так може й краще,

нехай не мучиться нізащо.

Лише тому, що врода є,

у рабство ворог продає.

Але ж бо ні, вона не вмерла.

Біліли зуби, наче перла,

коса ясніла золота

і неціловані уста.

Зв”язали ноги їй і руки,

і не було в руках шаблюки.

– Матусю, люба, де ж бо ти ?

Чи ж вам вдалося утекти ?

Спасибі, любий мій дідусю.

Тепер я смерті не боюся.

Я боронилась, як могла.

Я, діду, вправною була.

Чому ж так мало їх поклала ?

Молилась, билась, проклинала.

Було їй ледь не до плачу.

– Дідусю, я однак втечу.

Та вже її горіла хата.

– Чи ж утекли сестра і мати ?

Та їх, либонь, не видно тут …

Втекли … он ще когось ведуть …

Ні, не вони … ви, людолови !

Ви ! Дикуни тупоголові !

А в голові якийсь туман …

– Якби, дідусю, не аркан …

Так, вояки з вас дуже добрі,

проти жіноцтва ви хоробрі,

а як наскочать козаки,

розбіжитесь на всі боки !

Татари слухали, сміялись,

а все-таки її боялись.

З них дехто мову розумів,

а хто ні крихітки не вмів

і знехотя очима хлопав,

перекладали, щоб второпав.

– Козак – шайтан ! І ти – шайтан !

Але якші ! Гарем ! Султан !

– Ти, свинопане недолугий !

Зі мною ні один, ні другий, –

ніхто не зважиться на герць.

Нехай вам цур, і пек, і грець !

Ви розв”яжіть і дайте в руку

мою пощерблену шаблюку –

тоді побачим – хто кого.

Ага, злякалися ! Ого !

Так, ви хоробрі та завзяті,

а боїтеся розв”язати

слабкую дівчину. Дарма !

У вас же лицарів нема.

Ви – боягузи, басурмани !

Супроти мене хто з вас стане,

тому й дістанеться бакшиш,

що ви вторгуєте за мене.

– Дівчисько те якесь шалене.

– Не сердь, Оксано, їх, облиш.

– Вони ж вас пальцем не торкнуть,

щоб не пошкодити товару.

Що більше їм за нас дадуть,

то більше матимуть навару !

– Дивись, які страшні в них лиця.

– Та я надіюсь, що озлиться

таки котрийсь й мене уб”є.

– Не треба так, Оксано, годі.

Ще, може, будем на свободі,

ще ж десь-таки козацтво є.

Один татарин був завзятий.

– Що ? Може й справді розв”язати ?

А я б таки її здолав.

– Або ще б голову поклав.

– Чого ти слину розпустив ? –

татарин вигукнув понурий.

– Мені не жаль твоєї шкури,

але паша б нам не простив,

якби черкнув ти ненароком

красуні щічку чи під оком.

Він шкури б всі твої спустив

і так би потім відпустив.