З ТЕБЕ ПОЧИНАЛАСЬ НАША ДОЛЯ
Вишивала мама нашу долю
На весільнім білім рушнику,
Розсівала усмішки по полю,
Щоб вони вродили в квітнику.
Мамо, мамо, ти моя єдина,
Мамо, мамо, в мене ти одна.
І коли збирається родина,
Як же сумно, що тебе нема.
Ми повиростали, наче квіти,
І самим не віриться: коли ?
І тепер не ми, а наші діти
Правнуків до тебе привели.
Мамо, мамо, роки, наче зілля:
Відцвітають й зацвітають знов.
Рушниками стеляться весілля
І дітьми вінчається любов.
І війнуло пахощами м”яти,
Час поверне у дитинство нас.
Мусимо тебе ми пам”ятати,
Може хтось колись згадає нас.
Мамо, мамо, шелестить тополя.
Мамо, мамо, весь буяє світ.
З тебе починалась наша доля,
У тобі продовжився наш рід.
КУЮТЬ ЗОЗУЛІ
На цвинтарі кують зозулі.
Кому, о Боже мій, кують ?
Чи тим, що тут давно поснули
І встануть лиш на Божий суд ?
Чи нам ? На цвинтарі ! Тут спокій.
І тишу зрушивши гірку,
Нанизують для когось роки …
„Ку-ку! Ку-ку ! Ку-ку ! Ку-ку !”
Зозулі щедрі. Їм не шкода
Ні років, ні земних доріг.
– Живіть, аби між вами згода.
Живіть за себе і за всіх …
Все переплутали зозулі.
Чиєсь майбутнє у минулім,
Чиєсь минуле у майбутнім, –
Все в тому вирі всемогутнім.
Над пам”ятниками й хрестами,
Над безіменними могилами
Кують зозулі: – Час настане –
Й ви встанете з новими силами.
Кують для грішних і для праведних,
Для тих, хто вмер без каяття,
Кують зозулі з діда-прадіда,
Кують, віщуючи життя.
А може їм таке доручено ?
Хтось повелів з ясних небес ?
Кують зозулі для засмучених:
– Христос Воскрес ! Христос Воскрес !
ВЕСНЯНІ СОЛОСПІВИ
ЗИМО, НЕ ЛЮТУЙ !
Зимо, не лютуй, тобі пора.
Дивись, он скільки снігу намело.
Я б лютувала, якби помогло.
Та що тут вдієш, коли я стара ?
Пора в твої обійми льодяні.
І, хочеш чи не хочеш, треба йти …
Отак і ти, голубонько, і ти
Дорогу мусиш уступить весні.
Співає хурделиця пісню зимову,
Чи закличну, чи колискову.
А я поринаю знову і знову
У мрію казкову.
Співає хурделиця пісню весільну,
То самотню, то, може, спільну.
А я свої вірші натомлено сію,
А жати не смію.
Бо що то вже вродить із того насіння ?
Чи вистачить хисту і вміння ?
Під пісню хурделиці
Квітами стеляться
При замерзлім вікні
Мої вірші сумні.
Від зими я за вікнами схована.
Ще у кригу душа не закована.
Ні, ще рано, зимо, мені
В обійми твої льодяні.
А ти, чи хочеш, чи ні,
Скіпетр віддай весні.
Зимо, лютуй – не лютуй,
Шлях для весни приготуй.
Може ще й я під весну
Знову заквітну й воскресну
З-під льодяного покрову
І заспіваю знову
Хоч рік, хоч місяць, хоч день
Своїх найкращих пісень
Світу на гарну обнову.
НАРЕШТІ ВЕСНА
Де ж ти, весно, була ?
Я тебе так чекала,
Наче першу свою
Ще незнану любов.
Чи в далеких краях
Ти когось чарувала ?
І нарешті прийшла
У країну дібров.
Ось нарешті й весна.
І не віриться лісу,
Що зійшли вже сніги
І минула зима.
Незабаром напне
Він зелену завісу –
І на землю зійде
Ніби казка сама.
Вже виспівує шпак,
Урочисто й натхненно,
Аж торішній листок
Знов ожити схотів.
Обійми, поцілуй
І кохай так шалено,
Мов би птахом із вирію
Щойно летів.
Я покличу тебе
У закохані трави,
Ти мене поведеш
У мрійливі поля.
Соловей заспівав,
Наче змовник лукавий,
І від співу його
Оновилась земля.
Срібний місяць зійшов.
Витер очі спросоння.
Щось до зірки шепнув –
Й затремтіла вона.
Я простягну йому
Білий цвіт на долонях –
І гукну на весь світ,
Що нарешті весна.