ВЕЧОРОВЕ КОХАННЯ

 

 

Я ворожкою ніколи не була,

Та на тебе дуже хочу ворожити,

Бо без тебе я, здається, й не жила,

Бо без тебе я не можу далі жити.

Мені ворожку

Знайти не важко.

Візьму волошку,

Візьму ромашку.

Знайду ворожку,

Таку мрійливу,

Нехай із мене

Зробить щасливу.

 

 

Ворожіння закінчилось восени –

Не цвітуть ані волошки, ні ромашки.

І дивуються дорослі два сини,

Чом зітхає їхня мама дуже важко.

Треба тільки почекати до весни,

Треба якось тую зиму пережити.

Доки сняться кольорові мені сни,

Я весною буду знову ворожити.

А вже потім будуть падати зірки.

Забарилась ти чомусь, моя любове.

Якщо випила я свій полин гіркий,

Посолодшає кохання вечорове.

Мені ворожку

Знайти не важко.

Візьму волошку,

Візьму ромашку.

Знайду ворожку,

Таку мрійливу,

Нехай із мене

Зробить щасливу.

 

ПОЇЗДИ

 

 

Вночі спішили поїзди,

Когось гукали-кликали.

– Куди ? Куди ? Куди ? Куди ? –

мов журавлі курликали.

– Коли ? Коли ? Коли ? Коли ? –

і очі заросилися.

– Курли, курли, курли, курли …

І ми таки зустрілися.

– Печаль мине, печаль мине, –

лунала пісня скрипкою.

Чекай мене, чекай мене

Увечорі під липкою.

І стежка рівна, мов струна,

За нашою криницею.

А мати дивиться з вікна

І світиться зірницею.

 

МИ ХОТІЛИ ЛЮБОВІ

 

Пригорни мене, любий.

Ти так вмів пригортати.

Вже втомилися губи

Поцілунку чекати.

Це ж бо я, а не друга –

І розлука мине.

Вже втомилася туга

Обнімати мене.

 

 

Подивись мені в очі,

Як раніше дивився.

Ми хотіли любові.

Час для нас зупинився.

Повертатися в будні

Сил ніхто з нас не мав.

Обніми мене, милий,

Як колись обнімав.

 

 

Ми хотіли любові.

Кожна зустріч – як свято.

Нам нічого ніколи

Вже не порятувати.

Хто сполохав нам щастя ?

Хто затьмарив наш сон ?

Повернути не вдасться

Наш солодкий полон …

 

МОЖЕ, МИ ТО БУЛИ

 

Може тобі,

може мені

раптом згадається

човник легкий,

весла в воді

і бистрина.

Може тобі,

може мені

знову кохається,

тільки не та

це вже любов –

то не вона.

Пам”ятаю цей час,

пам”ятаю Дніпро.

І зронила для нас

біла чайка перо.

То не чайка, то, може, жар-птиця.

Може, сниться це нам, може, сниться.

А жар-птиця майнула крильми.

Може, ми то були. Чи не ми ?

А між нами була таємниця.

 

 

Може тобі,

може мені

часом сумується.

День – як струна,

і бистрина,

і глибина …

Тільки птахи

мірять шляхи

знову гуртуються.

Осінь уже

нас стереже.

Осінь ? Невже ? ..

Пам”ятаю цей час,

пам”ятаю Дніпро.

І зронила для нас

біла чайка перо.

То не чайка, то, може, жар-птиця.

Може, сниться це нам, може, сниться.

Наші весни майнули крильми.

Може, ми то були. Чи не ми ?

Залишилась лише таємниця …