Вже Василько вклався спати.
Мама вийшла із кімнати,
„На добраніч” нам сказавши
(так вона чинила завше).
Тихо я сказала брату:
– Можеш ти хоч ніч не спати ?
– Як ? Всю ніч ? – А що такого ?
Чи не чув ти ні від кого,
що не спав хтось цілу ніч ?
– Чув, звичайно. Ясна річ.
Для дорослих це забава.
Для дітей важка то справа.
– Ніч не спати легко можна.
Знає те дитина кожна.
– Як тоді я завтра рано
в свій садок дитячий встану ?
– Як він встане ! От верзе !
Скочив, вмився – от і все !
Прокидатися не треба
тому, хто всю не спав.
– А яка у тім потреба ? –
братик знехотя спитав.
– От дивак ! Це кожен знає:
Миколай Святий вночі
подарунки розкладає,
дітям казку несучи.
Подивитися цікаво,
як в кімнату увійде
і які він нам з тобою
подарунки покладе.
Я також не буду спати,
та одній – воно не те.
– Страшно так, – сказав мій братик.
– Не страшне те, що святе.
– Добре, – згодився Василько
і відразу позіхнув.
Позіхнув ще разів кілька –
і міцненько так заснув.
Я боролась до півночі.
А тоді без зайвих слів
сон мені заплющив очі
і кудись мене повів.
Я прокинулась зарання,
та Василько вже не спить:
розглядає подарунки
і папером шелестить.
І конструктор, і машинки,
і у кольорі казки,
і цукерки, й мандаринки,
ще й новенькі чобітки.
Вже й цукеркою смакує !
До сніданку ! Ну й меткий !
Наді мною ще й кепкує:
– Що ж ти спиш у день такий ?
Я скосила правим оком –
біля мене теж щось є.
І спроквола, ненароком
роздивляюся своє.
Повагалась ще хвилинку,
та забракло вже терпцю.
Розгорнуть котру торбинку:
ту найперше чи оцю ?
Розгортаю так неспішно,
ніби байдуже мені.
Сукня ! І яка розкішна !
Рукавички чепурні !
Ще й альбом, щоб малювати,
й фарби … Все, як у кіно.
Звідкіля ж би міг він знати,
що хотіла я давно ?
Я Василькові сказала:
– Через тебе й я проспала.
Він у відповідь мені:
– Ти проспала, а я – ні.
– Не вигадуй, – я сказала,
– не повірю в те ніяк.
Я до півночі не спала,
а ти спав, як той хом”як.
– Я прокинувся за північ.
Так лежу собі, лежу.
Чую, десь співають півні –
Миколая стережу.
Раптом входить … сивий-сивий,
весь у білому дідусь.
Я замружився щосили,
навіть дихати боюсь.
Йде прямісінько до мене,
подарунки розклада.
Серце билось, мов шалене.
А ти спала. От шкода …
Нахилився близько-близько,
щось сказав й до тебе йде.
Я дивлюсь – а в нього різка !
От як кілька покладе !
– Як ? Ти бачив Миколая ?
І нічого не спитав ?
– А якби він насварився
і гостинці всі забрав ?
Все ж у мене недовіра.
Може, бреше братик мій ?
Але бреше дуже щиро,
хоче віритись самій.
А Василько невгаває:
– Знаєш, в нього борода …
Я зустрівся з Миколаєм.
Ти проспала. От шкода !
Оля, тітонька, не може
сміху стримати чомусь.
– А на маму він схожий
з бородою той дідусь ?
– Як на маму ? Від образи
наш Василько зашарівсь.
– Я б його впізнав відразу,
якби раптом з ним зустрівсь.
Тітка Оля теж прибігла
до племінничків своїх.
І весела, і привітна,
знали всі, що любить їх.
Бач, прибігла так зраненька,
на роботу поспіша.
Налива їй кави ненька,
щоб зігрілася душа.
Розпашіла від морозу,
свою усмішку ховає.
І сказала: – по дорозі
я зустрілась з Миколаєм.
Я зустріла Миколая,
був він втомлений докраю.
Я гадала, в вас не був,
думала, про вас забув.
Миколай вам через мене
подарунки передав:
чи у нього залишились,
чи усіх він не роздав.
– Як ? – Василько аж підскочив,
– подарунки ще для нас ?
І до тітоньки у кошик.
Та шепнула я: – Не лазь.
Не забув ти, що умію
я давати стусани.
Я дістала ляльку Барбі,
а Василь наш – ковзани.
– Миколай трудивсь не марно, –
тут Василько наш прорік.
– Подарунки ! Це ж так гарно !
Жаль, це свято раз на рік.
ВИГАДКА ПРО СЛОНА
В іграшковім магазині –
Це не казка і не сон –
На оновленій вітрині
Сумував великий слон.
Діти ляльку купували,
Гарні м”ячики й авто,
А його не помічали,
З ним не бавився ніхто.
Чи такий він вже негарний ?
Чи занадто дорогий ?
Та його надії марні:
Не купують – хоч ти згинь !
Він благає, він кричить,
Мовчки, ні до кого:
– Ви купіть мене, купіть,
Гарного такого.
Раптом дівчинка одна
В маминій хустині:
– Покажіть мені слона,
Того, що в вітрині.
Ти чого такий сумний ? –
Лагідно питає.
– Був би ти сьогодні мій,
Та грошей немає.
Почекай до коляди.
Грошей дозбираю –
Знову я прийду сюди –
І тебе придбаю.
Вже літають за вікном
Радісні сніжинки.
Вже ось-ось перед Різдвом
Спалахнуть ялинки.
Скоро буде у слона
Господиня мила.
Не забула б лиш вона
І його б купила.
Тут бабуся в магазин
Двері відчиняє.
– Хочу внукові купити
Щось до Миколая.
– Ну купіть слона йому, –
Продавщиця радить.
Слон розкішний. Будь-кому
Зовсім не завадить.
Слон заледве не кричить:
– Я не продаюся.
Якщо чесно, то хлоп”ят
Я чомусь боюся.
Хто ще знає, чи мене
Буде він любити.
Хто це знає, що мені
Може він зробити.
Почекаю я, коли
Спалахне ялинка
І за мною прибіжить
Дівчинка Яринка.
– А якщо не прибіжить ? –
Мавпочка спитала.
– В магазині будеш жить.
В тому втіхи мало.
Як не знайдеться нікого,
Щоб тебе купити,
В кілька раз тебе, дурного,
Можуть уцінити.
А вже потім вибачай
І не ображайся:
На смітник тебе – і край.
Краще продавайся.
– Цить лишень, – гукає хтось.
– Всім уже набридло.
І якби хоч путнє щось,
А то якесь мавпидло !
Звідкіля воно взялось,
Зле таке й недобре ?
Як в халепу вскочить хтось,
То воно й хоробре.
Щось таке … Ні птах, ні звір.
Так собі – невдаха.
Зараз викину надвір
Без жалю і страху.
І чого ото воно
Дуже задається ?
Вже живе тут так давно,
А не продається.
Не чіпляйся до слона,
Вже тебе просили.
Дай їй, слоню, стусана
З усієї сили.
Щоб злетіла на підлогу,
Ніби ненароком.
Отоді її уцінять
Із вибитим оком.
– Ти, ведмедику, правий.
Але нащо бійки ?
Хочеш – плач, а хочеш – вий –
Не дадуть й копійки.
Добре ще, що люди нас
Не можуть почути.
Потерпімо якийсь час.
Все ще може бути.
А ти, слоню, молодець.
Буде все, як треба.
Неодмінно покупець
Знайдеться й для тебе.
А тепер ми всі отут
Маємо мороку:
Готуватись треба нам
До Нового року.
Бо ляльки собі – ля-ля, –
Справи в них сердечні,
Ну, а нам не можна так –
Ми таки статечні.
– Це ти, вовчику, загнув,
Бо на маскараді,
Хто б в житті яким не був,
Веселитись раді.