листочки, щоб годувати наших ляльок, робили хатки з цегли, з гілочок, заквітчували їх
квітками і ходили одна до одної в гості.
Розділ 7
Посмутнішали дівчата
Іноді Ліда залишалася в нас ночувати. Пройшла чутка, що по селах знову вивозять на
Сибір. Лідині боялися, хотіли, щоб хоч дитина залишилася.
Про загиблих і висланих ніколи вголос не говорили. А от пісні чомусь співали без
страху. Сумні то були пісні.

— Ой, зацвіли вишні, Зацвіли черешні Раньше ходив ти до мене, Тепер не береш ти.
— Ой, рад би я взяти Не маю де діти:
Засилають мене в Сибір, Там кажуть сидіти.

Там кажуть сидіти, Кажуть вікувати. Будуть мені молодому Рученьки кувати.
Вже заходить сонце, Надворі темніє. Там десь моє серденятко На Вкраїні мліє.

Подаю уривки з декотрих пісень, бо ні разу не чула, щоб вони тепер десь звучали:
Бувало, з вечора до ранку Тримаю дівча на руках, А тепер з вечора до ранку Маю лиш
грати на очах. Як прийдуть Зелени свята. То ти за мене не журись За мене і за Україну Ти
щиро Богу помолись.
Посмутнішали дівчата. Все рідше пробивало їх на сміхи та пустощі. Особливо було
тривожно вечорами. Гавкали собаки. Можна було

почути постріли або кулеметні черги.
В село присилали уповноважених. Я не знаю, що вони мали робити. Знаю лише, що
жінки по черзі мали їх годувати. А тих уповноважених методично хтось убивав. Лежав
такий уповноважений в клубі на двох
столах — видно, високий був. Хлопці бігали, заглядали через вікна. Було страшно і
тривожно.
Та влітку тривога і страх забувалися за роботою, потім натомлені, засинали віддавшись на
волю Божу.
Час від часу робились обшуки. То були не просто обшуки.
Раз, два, три, чотири, Лупають комори, Людям скрині розбивають — Шукають бандьори.
Ця пісня не теперішня вигадка, її й справді тоді співали. А коли в скринях не знаходили
чим поживитись, то, очевидно, на зло випускали пір’я з перин і подушок, розвалювали
грубки, нібито шукаючи зброї. Нас покищо ті обшуки обминали.
Малих ніби все це не стосувалося, але тривога дорослих поширювалася і на нас.
Це вже тепер розповідала мені сестра Маруся один свій біль. Був у неї хлопець. Бідний
був, та то ще б нічого. Але мати його жебракувала — просила хліба. В селі жебракам в той
час нічого більше й не давали. Дівчата і хлопці підсміювалися над Марусею:
мовляв, завжди свіжий хліб матиме і пекти не треба. І не захотіла сестра того хлопця.
З часом знайшов він собі дівчину в сусідньому селі. Вже й весілля мало бути в них. І
зайшов він до Марусі, ніби — попрощатися. І вишиту хустинку їй показує — наречена,
мовляв, вишила. Маруся й потягнула, бавлячись, ту хустинку до себе. Легенько потягнула,
а хустинка — навпіл. Стоять вони обоє, зачудовано на розірвану хустинку дивляться.
А через короткий час вбили його — і до весілля свого не дожив. Розірвана хустинка — як
провісниця долі.
А пісні сумували, сумували, як люди:

У неділю рано, Ще сонце не сходить, До Марусі в хату Штири кати входить.
Прийшли вони в хату Та й стали питати:
— Признайся, Марусю, Де твій рідний тато?
А Маруся стала, Катам відказала:
— Мого тата вбили — Я була ще мала.
А кат усміхнувся Та й став знов питати:
— Признайся, Марусю, -А де твоя мати?

— Не смійся, катюго:
Сьогодні неділя. Моя рідна мати Пішла у підпілля.
Вивели Марусю На подвір ‘я з хати, Дали наказ гострий Могилу копати.
—Дивися, Марусю, То твоя могила. Признайся, Марусю, Де повстанча сила?
—Признайся, Марусю, Ліпше собі зробиш:
Випустим на волю Ще й грошей заробиш.

— Легше мені буде В могилі лежати. Ніж за ваші гроші Братів продавати.
Пісні були довгі і тужливі — аж за серце тиснули. То в мене малої, а що вже казати про
тих, хто втратив батька або брата, а то й обох. А таких родин було багато.
Лише потім ми дізналися, що Гриша всі ті пісні в саморобну книжку записував, а потім і
сховав десь у сніпки, якими хата була тоді пошита. Якби знайшли, то за таку знахідку
могли й усю сім’ю вивезти на Сибір. А Гришка, певно, і сам потім не міг знайти свою
книжечку. Аж коли хату розшивали знайшлася вона, то миші її добряче погризли, так що
небагато й розібрати:
Очерет мені був за колиску, В болотах я родився і зріс. Я люблю свою хату поліську. Я
люблю свій зажурений ліс…

І думаю я собі, ну звідки, звідки та пісня могла прибитися в наше село. А прибилася ж…
Розділ 8
Агов! Мамо! Де Ви?
Над моєю Білозіркою летять лелеки, над моїм селом шумлять вітри. Над моєю землею
пливуть роки… А в моєму селі живуть люди: женяться, народжуються і вмирають. І все це
вони сприймають спокійно, бо знають, що так мусить бути, бо так було споконвіку.
А я? Як же я?.. А мене життя вирвало з корінням і закинуло в інший світ…
Сивіють коси… А роки пробігли, пролетіли… І не спинити їх і не наздогнати… Обличчя
вкривається зморшками, а душа і серце — шрамами, як стара обвітрена скеля. Кожен
шрам — то життєві втрати, удари злої долі. Їх багато.
Але є і здобутки: три сини, внучата, чоловік. Мої поетичні збірки, магнітоальбом
„Аеліта”, зустрічі з цікавими людьми, виступи, багато виступів перед школярами, перед
дорослими, їх вдячні оплески, часом сльози, добрі слова, потиск рук, — все це мої
здобутки, моє життя. А втрати? Втрат мабуть більше. Давно вже нема, моєї мами. Агов!
Мамо! Обізвіться до мене з моїх далеких років! Хоч пташиним співом, хоч повівом вітру,
хоч шелестом трав.
Нема… Прости мені, Господи! Але навіщо ти так придумав, що людина живе, а потім
зникає, як і не було? Кажуть треба залишити слід на землі. Може й так. Але по тих слідах
потім ходитимуть інші люди, не згадуючи про тих, хто ходив тут до них. І часто їм зовсім
байдуже, хто лишив тут свої сліди. Ми і великих людей згадуємо лише при нагоді. А що
вже казати про маленьких?.. Життя, життя, ти незбагненне! А що я можу зробити, щоб
жила моя мама? Я розповім про
неї своїм дітям, своїм онукам. Я напишу про неї пісню. І все. І більше я нічого не можу
А вона любила мене. Може навіть більше від інших дітей, бо я була
найменша, була сліпа. Мені більше ніж Ішим дітям, була потрібна її любов.
— Агов! Мамо! Де Ви? Обізвіться до мене з далеких років мого дитинства!