Готувалися до Великодня. Чепурили хату, мастили знадвору і зсередини. Все мили,
прали, тріпали. Настав час іти до причастя. Це була справжня подія і до
Найдавніша фотографія Тетяни

неї готувалися заздалегідь. По-перше: в що мене одягнути? На цей час шиттям моєї сукні
керувала Надя. Це була дуже гарна сукня, комбінована. Очевидно, тканини було мало, то
„зліпили” її мені із залишків. Спідничка була з ніжноблакитного шовку, а блузочка —
жовта. Спереду на блузці був блакитний бант, що складався із двох частин, з’єднаних
жовтою стрічечкою. Було дуже гарно. Мене одягнули, поставили на ліжко і оглядали з
усіх боків.
— А вам не страшно? — запитала одна з дівчат.
— Чого має бути страшно?
— Що сукня на наш прапор схожа.
— Т-с-с! — шухнули на неї.
— Хто там на мале увагу звертатиме!
З першою проблемою було покінчено. Тепер – по-друге: в що мене взути? Отут вже було
важко щось придумати. Босу до церкви не поведеш. Ніна мені зв’язала башмачки, але в
них також не підеш. Довелося йти до моєї товаришки Галі позичати чобітки. Вони були
трохи великі.
— Нічого, — сказала Надя, — онучі намотаємо — якось перебуде.
— І по-третє: і це для мене було найголовніше: мама мала спекти смачну-пресмачну
паляничку. Вона була солодка, на яйцях і сметані. Річ у тім, що коли йдеш до причастя, то
не можна ні їсти, ні пити. Поки йтиме відправа, поки ще запричащають, то дитина ж
(тобто я) їсти схоче. Це вже мама так міркувала. Для того і неслася до церкви паляничка.
— Як тільки мене запричастили, ми йшли за церкву і я її з’їла. Могла б, звичайно, і без
палянички додому дійти, але це вже стало традицією і ніби входило в обряд причастя. Я
чекала Великодня. Певно, всі діти любили це свято. І не тільки тому, що була смачна
паска, а ще й тому, що все було так урочисто, так святково. В церкві правилось цілу ніч і
цілий день. Хлопцям можна було залазити на дзвіницю і дзвонити, скільки хочеш. Так що
в селі цілий день гули дзвони. А крім того, всі мами красили багато крашанок і можна
було „товкатися”. Писанок у нас не писали, а красили крашанки. Хто чим міг і хто який
колір спромігся придумати. Дехто красив краскою, дехто вдавався навіть до чорнила.
Мама завжди красила цибулинням: і не шкідливо, і до рук не чіпляється. Крашанок мама
красила десь зо дві копи, а копа мала 60 яєць. Але ж і нас досить було.
Двоє дітей брали крашанки, одне тримало, а друге било:

— Христос воскрес!
— Воістину воскрес!
І били крашанку об крашанку, однаковими кінцями. Одна з крашанок розбивалася,
повертали другим боком і знову:
— Христос воскре!
— Воістину воскрес!
І знову товкалися. Чия крашанка розбивалася з обох боків, той віддавав її суперникові.
Це був „збиток”. Таких „збитків”, бувало, за свята понаносимо стільки, що й дівати
нікуди. А ще ж кожен, коли приходив на свято дітям в першу чергу крашанки приносив.
Наберуть хлопці по цілій кепці крашанок і — під церкву або ж на цвинтар: кругом
повнісінько і дітей і дорослих. А потім молодь грає в „Хрещика”:
водять хороводи, співають гаївки:
— Ти, дорога, ти, широкая, Чому трава не зеленая?
— Як же ж мені зеленою бути, Коли мене свині порили, А парубки походили Чоботами –
чоботиськами, Шлапаками – шлапачиськами?
— Ти, дорога, ти широкая, Чому трава не зеленая?
— Як же ж мені зеленою бути, Коли мене гуси пощіпали, А дівоньки подопкали
Чобітками – чобіточками, Золотими підківочками.
А дзвони гули-гули над селом, і всі радісно віталися:
— Христос воскрес!
Але свята минали — і знов починалися будні. Ще доїдали сухарі з пасок, запиваючи їх
молоком, в кого, звісно, воно було, а вже треба було думати, як пережити передднівок:
дожити якось до нового хліба.

Розділ б Порідшало хлопців у селі
На цей час якось посмутнішало наше село. Порідшало в ньому хлопців. Одних війна
забрала, а ті, що були в бандерівцях — хто вбитий, а хто на Сибірі.
Білозірко, Білозірко, А де твоїх синів тілько?
Так потім будуть співати у пісні білозоряни. Я тоді була ще дуже далека від всього, що
відбувалося. Пам’ятаю лише, що якось вранці прибігла котрась із сестер налякана:
— Гафійку вбили! Вона бігла, така гарна, з розпущеним волоссям, а
їй у груди куля. Я не знала і не знаю, хто була та Гафійка. Знаю лише, що та дівчина
складала пісні і боролася. За те її очевидно, і вбили.
Я лише питала за Прокопа. Прокіп змалечку любив мене, носив на руках. Коли я була
дуже хвора, що навіть ходити перстала, Прокіп кудись поїхав до якоїсь знахарки, дістав
ліки і, можливо, врятував мене. У нас з ним була взаємна любов. Звідки мені тоді було
знати, що він — бандерівець. Куди подівся Прокіп, здається, ніхто не знав. Схильні були
вважати, що він загинув. Лише, коли я, вже зовсім стала дорослою, якось запитала про
нього, то дізналася, що живе він у Криму. Я була надзвичайно втішена такою звісткою.
Першим моїм порухом було — написати. А потім схаменулася: що я напишу? Це та
дівчина, що ти (чи ви) носив на руках?.. Смішно… Чи сумно… Отак я і не
написала. А через деякий час довідалася, що він помер.
Був на Сибірі і Лідин батько Андрій. Ліда була молодша за мене. Спершу її до мене
приводили бавитися, а потім вже вона приходила сама, бо то недалечке. Ліда була одна в
мами, мала ще бабу і діда, і ще одну бабу, і цьоцю… Словом, була одна, і всі її любили.
Лідина мама, Хтодорка, була гарна і якась така… інтелігентна чи що. Хоча жила на селі, як
усі. А ще вона гарно співала. Знала (і тепер знає) безліч пісень. Хтодорка була, як у нас
казали, модистка, тобто шила. Зрозуміло, що Ліда завжди була гарно одягнена, а не
світила, як я, подертими ліктя-

ми. Але ми на такі дрібниці не зважали і бавились собі.
— Лідю-у! — кликала баба Мартошка. Вона завжди вимовляла її ім’я прим’якшено: Лідя,
Лідю.
— Іду, — відповідала Ліда тихенько, сидячи в мене в хаті. Але відразу починала
збиратися. А ще Ліда приносила смачну-пресмачну паляницю, їй з собою давали, щоб не
зголодніла. Це була висока, біла і пухка паляниця — чогось смачнішого в житті я,
здається, не їла. Зрозуміло, що з’їдали ми ту паляницю вдвох. Мабуть на те і
розраховувалося, бо давали їй чималий кусок. Ми ту паляницю включали в свою гру: було
ніби весілля, або ще якесь свято, а я до Ліди ніби в гості приходила…
Минули роки. Ліда і зараз живе в селі. Вчителює. Про паляницю не пам’ятає. А про те, як
ми з нею „забороненого” Грінченка читали (десь Ліда в класі шостому була), пам’ятає. Ми
тоді засували двері на засув, діставали із схованки „Сонячний промінь” і читали. І досі не
збагну, чому цей письменник був під забороною. Ми й тоді того не розуміли, але були
дуже горді, що читали заборонену літературу, і що у нас з Лідою була своя маленька
таємниця. Але це було потім. А зараз ми бавилися так гарно, що Ліда з неохотою йшла
додому, коли її бабця кликала. Іноді я йшла до Ліди. У першій кімнаті, що була заодно і
кухнею, нічого цікавого не було. А от у другій… Ну насамперед, тут пахло духами, а ще
тут стояла м’яка і зручна канапа. А головне — швейна машина. Перевага у Ліди над нами,
всіма дівчатками, була явна. Лідина мама шила, а отже у Ліди були всякі шматинки, а це
серед нас було на рівні скарбу. Потім, коли Ліда пішла до школи і їй заборонили бавитися
ляльками, у неї була схованка в садку в ломаках: місце гарне, закрите і не замокало.
Пам’ятаю, сиділи ми якось у мене і міркували собі:
— От які ті дорослі! Забороняють бавитися ляльками!
— А дивно, чому вони самі не бавляться? Це ж так гарно! І головне:
ніхто їм не забороняє.
— От, як ми будемо дорослі, то вже будемо бавитися, скільки захочемо.
— А ляльок тих у нас буде…
Отак ми з Лідою собі міркували. Але це вже потім, коли Ліда стала школяркою. А зараз…
Ми їли недозрілі яблука, рвали дику цибульку, кришили