І мій дитячий розум уявляв собі ту дівчину: і як же то треба плакати, щоб на твердому
камені зробити знак! Тоді я ще була зовсім мала. А пізніше вражали мене ще й інші пісні:
Забудь, забудь, моя матусю, Забудь, забудь, що я твій син. Як був малий то ти гляділа, А
як підріс, кати взяли.
Чому я так багато про це пишу? Мабуть тому, що очевидно, це було те, що формувало
мене як людину, і, якщо хочете, як українку.
Святкували і свята. Дарма, що не були вони багаті наїдками і напит-ками. То нічого, що
пиріжки пеклися з тертим буряком, а „медівник” був з кукурудзяної муки. Зате було
весело. Про телевізор зовсім ніхто тоді ще й не мріяв і не уявляв, що таке диво колись
буде, а тому надіялись на власні витівки та співи.
Пригадую, було Катерини. Вже була зима. Сніги впали глибокі, мороз підбирався до
вікон. У хаті гамірно: дівчата і хлопці жартують сміються. А треба вам знати, що в селі
довкола хати клали загату, в основному, з соломи, але з „м’ятої”. Туди клали і гречанку.
Так от та гречанка виявляється, на Катерини мала чудодійну силу. Коли хоче дівчина, щоб
котрийсь хлопець приснився, то мала б на Катерини у нього із загати гречанки насмикати
та й собі під голову покласти. І мамам, і самим хлопцям було дуже вже цікаво, котра ж то
дівчина прийде до кого гречанку смикати. Тільки собаки загавкають, то мами вже й
пильнують: дуже кортить знати, хто за невістку буде. А дівчатам тільки того й треба.
Бігають до всіх: до любих і нелюбих. Вже тої гречанки цілий ожеред наносили. Поклали в
хаті, а я по ній топчуся. Мама сміється:
— Я тієї соломи за два дні не спалю.
Хлопці сидять в хаті, ніяковіють. Декотрий непомітно вислизне, щоб підгледіти, котра до
нього піде загату смикати — та й повертається: або не та пішла, або, реготухи гуртом
побігли. Весело, гамірно, грубка пашить жаром, в хаті тепло.
Мама натерла бараболі, пече тертюхи. Пече на триніжці, пательню змащує олією.
Тертюхи великі і пишні. Я розношу гарячі тертюхи, роздаю дівчатам і хлопцям. Що мама
спече, те й відразу з’їли. Скільки

їх мама пекла вже й не знаю. Було смачно, було затишно, було весело. Дівчата шепталися
по кутках, звичайно ж, про своє, про хлопців:
— Ти знаєш, вона вже в нього в хаті була!
—Та ти що!
Дівчині до весілля соромно було до парубка до хати йти. Тепер це смішно, а колись на
селі звичаїв треба було дотримуватись, а то осудять і засміють.
Мене малу іноді брали на шкільні вечори. Одягай в сестрину спідницю, високо
підперезавши її мотузком, кофту сестра Ніна вив’язала мені сама. Замотували мене у теплу
вовняну хустку і так несли до школи. Несла мене Ніна. Їй на цей час було, напевно, років
шіснад-цять. В школі мене розвивали з хустки, ставили на стіл, і я розказувала віршики. А
мені давали цукерки. Один з тих віршиків звучав приблизно так:
У нас сьогодні свято. Здається так чи ні. Сьогодні рідний тато Прислав листа мені.
Я не знаю, хто був автором цих рядків, і вірша того далі не пам’ятаю, але тому що тут
ішлося про тата, цей вірш був мені особливо дорогий.
Розділ 4
Мамина хата і Різдво
Моя мама не була педагогом. Власне, освіти педагогічної не мала. Бо не мала взагалі
ніякої освіти: вона зовсім не ходила до школи. Дивно, чи не так?.. На цей час, коли жила
моя мама, в тому не було нічого дивного. Вона народилася в 1902 році. Знала всяку
роботу, наймитувала. Яка там наука! Хотіли віддати за нелюба — не пішла: прийшли
свати — втекла з хати. Потім посватав батько — за нього вийшла, хоча він був з чужого
села та й бідний… Отже, не про те йдеться. Йдеться про те, що мати моя була
неписьменна, та мала вроджене почуття педагогічних тонкощів у вихованні дітей. Не
знаю, за які такі

гріхи покарав її Бог мною. Мало того, що я була дванадцятою дитиною, то ще й на
другому році життя захворіла і втратила зір. Уявіть собі горе батьків, котрі і не
догадувалися, що їхня сліпа донька зможе колись-то ще й вчитися, буде працювати, вийде
заміж та й народить аж трьох синів. Всього того мої батьки не уявляли, а тому були у
великому горі. Ну, та що ж поробиш?!
— Якось буде жити, — казав батько, — запишемо на неї кусок поля, а за поле її всякий
догляне. Тоді ще колгоспів у нас не було, і поле було чи не найбільшим багатством.
Але тоді батька ще не було: він не повернувся з війни. Ми не знали, чи він живий.
Старша сестра була за господаря: і орала, і сіяла, і косила, і снопи возила. Але була зима.
Була тільки хатня робота. Я намагалася мавпувати за старшими, все хотіла робити як
вони. Мама зупиняла мене.
— Ну ти ж не бачиш.
Але я того не могла до кінця збагнути і хотіла робити те, що робили інші у зимові довгі
вечори. Дівчата вишивали — я теж хочу.
— Наколешся голкою, — умовляла мама. Але то були даремні умовляння. Десь
внутрішнім чуттям мама зрозуміла, що то не була дитяча примха, а намагання сліпої
дитини бути повноцінною. І мама придумала. Вона дала мені якусь імітацію голки з
дроту, і я почала „вишивати”. Звичайно, можна було собі уявити, що то було за
„вишивання”, але я була, як усі зайнята роботою.
Наближалися різдвяні свята. Тоді на селі нікому б і в голову не прийшло купувати
ялинкові прикраси. Може вони десь і продавалися, але в селі про таке тоді ніхто і не
думав. Сідали всі біля стола (а стіл у нас був великий), брали солому, ножниці, папір, клей
— і починалося справжнє дійство: робилися святкові прикраси для ялинки. А знали б ви,
що можна зробити із простої соломи і паперу: ланцюжки, кошички, ангелики… А як же я?
Мені ж також хотілося. Мама розуміла і прикрикнула на тих, хто хотів було щось
заперечити. Мені також дали солому, клей (з муки, як і всім), папір — і я робила те, що і
всі. Звичайно, тепер я розумію, які то були „прикраси”, але мама хвалила, щось
підказувала, допомагала! А щоб старші не бунтувалися, що мої „прикраси” будуть
псувати ялинку, то в мене була своя невеличка ялинка. Я її сама прикрашала: чіпляла свої
„вироби”, а також мамині тістечка, що мали форму пташок, качечок, зірочок, а ще сухі
райські