Пісня стелиться понад городом і перемішується з конопляним духом. Але коноплі
глушать мій маленький голос і не дають йому розтектися далеко. Але я співаю собі. Мені
гарно і радісно, бо батька сьогодні нема — поїхав до Збаража, отже сьогодні не будуть
сваритися…
Недавно він було пішов від нас. Взяв дві хлібини, рядно — та й пішов. Поселився в
коморі. Потім мама ходила його умовляти, щоб назад повернувся: соромно, мовляв, від
людей. Я на неї аж розсердилась:
ну для чого вона його умовляє? За що перепрошує? У бійці він зачепив за її кульчик і
розірвав вухо, їй боліло і текла кров. А зимою, коли батько саме затягнув валянок на
колодку, щоб його підбити, почалася сварка, то він вдарив маму тим валянком з колодкою
по голові. Мама впала і втратила свідомість. Ледве прийшла до себе. Ми вже думали, що
він її убив…
Простіть мені тату, що згадую все це. Вас вже давно нема. Кажуть, що про мертвих не
можна говорити зле. А по-моєму, про людину треба говорити так, як вона того заслуговує:
чи мертва вона, чи жива. Простіть мені, тату. Я люблю Вас, але не можу простити тих
маминих сліз, свого дитячого розпачливого крику, нашого сорому. Тому, що тут критися, і
рада б я була, щоб батько пішов від нас назовсім: чи то до комори, чи навіть до Якилини.
Але він вже не раз ішов, а потім знову повертався: часом мама умовляла, часом просто
сам… І все починало-

ся спочатку… Нещодавно, коли батько в котрий раз бив маму, його
взяв за руки Гриша:
— Досить, тату, — сказав він, — ми вже дорослі. Батько вхопив Гришу за груди і
відкинув до грубки. Гриша боляче
вдарився спиною. Потім, коли він брав сорочку, то мама побачила на спині у нього
синець.
Гриша сидів за хатою і плакав. Я прийшла кликати його на сніданок, доторкнулась до
його колін — вони тремтіли…
Гриша покинув школу. Він довчився до шостого класу. Вчився добре, але картавив.
Вчитель з німецької мови якось сказав у класі, що він говорить як німець. А це ж було
після війни. Самі знаєте, яке ставлення було до німців. Словом, Гриша покинув школу.
Він часто ходив у подертих чоботях. До їжі вибагливий: того не любить, того не хоче,
іншого нема… Виглядав блідим і хворобливим. А тут ще й батько так з ним повівся…
Жаль мені було і маму, і Гришу. І себе також. І від того пісні мої часто були сумні. І як
воно так виходило, що пісня якось пов’язувалася з моїм життям, я не знала…
На все село гукала терниця. Вона гукала голосно, щоб всі знали, що мама тіпає коноплі.
Терміття летіло у всі боки, засипало подвір’я, хрускотіло під ногами, було колюче, як
спогад… Я також пробувала тіпати коноплі. Але чомусь в моїх руках терниця так голосно
не кричала:
видно, руки в мене були ще замалі, для справжньої господині.
Почався найтяжчий час у моєму дитинстві. Закінчилися ляльки, а до якогось діла я ще не
могла долучитися. Ні, в ляльки я ще бавилася, але із більшим задоволенням брала в руки
віника і замітала хату, застеляла постіль, хоча з подушками і периною мені ще було важко
впоратися. Подушки у нас були великі і важкі. А особливо перина. Ох і намучилася я з
нею не раз, щоб розправити, розрівняти на постелі. — Дівка, — жартома казала мама. А я
ніби аж підростала від того.
Розділ 24
Брат Гриша
Біда прийшла в нашу хату. Захворів Гриша. Він кашляв важко і надривно. Потім мама
побачила, що він викашлює кров. Лікарі, рентген… Туберкульоз… У тяжкій формі. Звістку
привезла із Збаража

Маруся. Гриша там проходив обстеження. Ми плакали. Надія з нашої хати кудись утекла.
Мама дорікала батькові, бо якийсь лікар сказав що це могло статися від удару. Зачепило
обидві легені. Надії на порятунок не було. Туга облягла нашу хату. Гриша залишився у
Збаражі. Тьотя Нюся дітей своїх не мала. Вона працювала домашньою робітницею у дуже
відомого зубного лікаря.
— Нехай Гриша живе у мене, — сказала вона.
— Я його вилікую, а у вас він пропаде.
І свята правда. У неї були виходи на лікарів. Саме тоді туберкульоз почали потроху
лікувати. Принаймі, це не завжди було смертельно, як раніше. Але доступ до тих ліків
мали не всі. Тьотя Нюся мала. Почалося лікування, довге і важке. Хвороба була запущена.
Сусіди зносили сметану, мама била масло, везла у Збараж. Гриші, потрібне було добре
харчування. Діставали борсучий жир, не обійшлося й без собачого. Після курсу лікування
тьотя Нюся відправила його в санаторій. Надія потихеньку поверталася: буде жити наш
Гриша. Але в село він повернутися вже не міг: тут тоді ще не було належного лікарського
нагляду, та й і з харчами було не дуже. Гриша залишився уЗбаражі, ставши тьоті Нюсі
ніби за сина.
Так потихеньку розходилася наша сім’я. У кожного була своя стежка у світ, але
починалася вона від батьківських воріт.
Гриша писав додому заспокійливі листи. Та й тьотя Нюся запевняла, що все йде на лад.
А в нас нічого не мінялося. Батько не переставав ходити до Якилини, а мама
продовжувала його соромити і сварити. То Якилина перед кимось похвалилася новою
хусткою, яку нібито купив мій батько, то блузкою, то спідницею. А у мами жаль і сльози.
Ми із Степаном вже й не знали, що робити. Але Степанові що? Він собі в полі, корову чи
коня пасе або так десь ганяє, а я — дома.

Брата Гришу врятувала «ід смерті тьотя Нюся

Поза нашою хатою через город була стежечка до хати дядька Семена — батькового
рідного брата. Я любила ту стежку, бо нею могла зайти прямісінько до дядькової хати. А
біля тої хати — горбочок, порослий споришем. Той спориш можна було рвати, в’язати у
маленькі снопики і складати у „полукіпки”, а потім возити „з поля” додому, немов і
справді снопи. Така була гра у життя. А ще за дядьковою хатою росли чорнобривці,
повняки, настульки (називаю так, як називають ці квіти у нас в Білозірці).
Тепер я вставала рано і бігла через город на горбочок. Картоплиння, кукурудза осипали
мене холодною росою, а на горбочку на мене чекав росяний спориш. Я бігала собі боса і
сміялася від лоскітливої прохолоди. І було мені гарно від того доторку, але тривога не
кидала серце:
як там дома? Чи не б’ються? Не доведи, Господи, нікому зазнати такого.
Розділ 25
Кінець світу
В ті часи люди часто знаходили в себе якісь „святі письма” про кінець світу, то хтось
приносив чутки про з’яви жінки в чорному… Словом, одні на одних страх наганяли.
Правда, моя мама на все те не реагувала. У неї була одна відповідь: „ На все Божа воля”.
Був липень. Вже й не знаю, хто з дівчат розповів, що в ніч на 12 липня, тобто на Петра і
Павла, всі заснуть, а прокинуться лише праведники, грішники ж заснуть навіки. Ми всі
хвилювалися. Пробували щось вивідати у дорослих, але вони або нічого не знали, або
робили вигляд, що нічого не знають. Що тут робити? Як знати, хто з нас праведний, а хто
грішний? А ще казали, що в цей день, тобто 11 липня треба постити, не можна нічого їсти.
Ми, тобто Ліда, Оля і я, пробували, але лише трохи потерпіли, а потім таки понаїдалися.
Дорослі вели себе зовсім спокійно, а нам було страшно.
Перед вечором ми утрьох сиділи у мене за хатою та й радились, як воно буде, коли хтось
із нас проснеться. Розробляли всякі варіанти розподілу іграшок. Вирішили всі свої
„скарби”, тобто іграшки, позносити до мене, бо, коли вони не прокинуться, а прокинуся
тільки я, то як тоді я їх піду шукати. Оля принесла навіть панцир від черепашки, Ліда —
шматинки, я — всі свої ляльки та все, що складало для