приймав він у державній клініці. Двісті карбованців для нас були великі гроші, але ми про
це знали ще дома, тому і Ярку мою продали.
Отже, я зі страхом ішла до світила. Світило оглянуло мене і сказало, що вже пізно, що
нерв атрофований, що нічого вже не можна зробити. Мама плакала. Я була рада, що мені
не робитимуть операцію. А ще тітка мені купила сукню, ляльку і гребінець, котрий
застромлювався у волосся. Ми збиралися додому. Цукерками мене тут загодували, ще й
коробку для хлопців везла. Додому їхалося мені веселіше: зник страх перед операцією. По
дорозі ще заїхали у Збараж. Тут жила тьотя Нюся — батькова сестра. Тут я вперше
побачила собак, що живуть просто в кімнаті і котрим дозволялося спати на ліжку. Мені це
було дивно, бо нашому Фінику можна було часом зайти до хати, але зовсім не надовго, і
він спав собі у своїй собачій буді. Тут я дістала в подарунок в’язану кролячу шапку.
Зі Збаража з нами їхала жінка, що назвала себе офіцершею. Добре я її запам’ятала, бо вже
розуміла все, що говорила вона моїй мамі. А говорила вона речі страшні, від котрих ще
довго здригалося моє дитяче серце.
— Я б ні за що не допустила, щоб вона так мучилася.
— Була війна, лікарів не було, — виправдовувалася мама.
— Та ні, я не про те… Адже є інші способи…
— Боже мій, які? — дивувалася мама. — Я б усе на світі віддала, аби вона бачила.
— Я розумію. Але, якщо вже нічого не можна зробити… Адже вам важко дивитися як
вона мучиться…
— Ну, що ж робити?.. Так Бог дав…
— Та Бог тут ні до чого. Ви ж розумна жінка… Не можна було допускати, щоб така
дитина жила на світі.
— Як!? — жахнулася мама. — Бог з вами! Що ж я могла зробити?
— Задушити… Та ще й зараз — не пізно… Але важче… Маленькою було легше…
— Побійтеся Бога!!! Та щоб я… Свою дитину?…
Якби офіцерша глянула на мене, то мабуть би замовкла, бо я була така перелякана, що,
очевидно, цей переляк був написаний на моєму обличчі. Коли потім, у дорослому віці, я
знайомилася із своєю новою сусідкою, і та сказала, що вона — офіцерша, у мене змінився
вираз обличчя, і сусідка — прекрасна людина — запитала:

Клініка Філатова в Одесі — моя остання надія і… страх (Фото 1999 року)

Вас це шокувало? Ви негативно ставитесь до військових чи їх жінок?
І я розповіла про далеку історію свого дитинства, котра залишилась в моїй пам’яті на все
життя.
Нарешті я дома. Дома!.. І ніякого горя, що я не бачу. Чого мама плаче, розказуючи про
те, що нам сказав той Філатов? Я щаслива, бо я нарешті дома. І чому та офіцерша казала,
що я мучуся? І зовсім я не мучилася. Я собі пеленала свою нову ляльку Любу, розчісувала
волосся новим гребінцем, — і мені було добре і радісно. І весна надворі, і тепло, і
назабаром Великдень… Але та страшна офіцерша час від часу згадувалася мені.
Розділ 22 Зустріч із соловейком
Та було ще одне, про що я не розповіла. Філатов тоді подзвонив у школу сліпих, що була
в Одесі, і домовився, що мене приймуть. Але, порадившись, вирішили, що вже і так пізно
— кінець навчального року. Та й далеко, може ж десь таки ближче є така школа.
Мама додала:
— Скажуть, що завезла дитину і десь покинула…
І приїхала я додому Тут все таке рідне, таке зрозуміле. І нема ніяких страхів, нема
жахливої офіцерші з її химерними ідеями. І я собі жила звичним життям.

А в селі час відмірювався від свята до свята, від зими до весни. От і для мене. Різдво —
Великдень!
Весна. Ранок прохолодний. Батько відчинив вікно. Гудуть дзвони, славлячи Воскресіння
Христове. А в нашому садку, що через дорогу, соловейко щебече — аж заходиться.
— Слухай, — каже батько, — соловейко… Ходім в садок. — І ми йдемо. Перейшли через
дорогу, перелізли через перелаз.
— Тихо, — шепнув мені батько, — зараз ми до нього підкрадемося близенько.
І ми почали тихенько підходити ближче.
— Я його бачу, — шепнув мені в саме вухо, — маленький, сіренький. А як співає!
Я ще ніколи не чула соловейка так зблизька. Він витьохкував наче спішив доспівати до
кінця свою пісню, щоб бува хтось не перебив. Та раптом під нами тріснула гілячка —
сполохався соловейко та й замовк. Пішли додому. Крастися вже не було сенсу.
— Лови мене, — сказав батько і почав від мене тікати. Ми бігали по садку, хрускотіли
сухі гіллячки, однак батько слідкував, щоб я не вдарилася об дерево. Нарешті він дав мені
себе зловити, і ми пішли до хати.
А дзвони гули, гули…
Розділ 23 Конопляний дух
Ми з мамою брали коноплі. Я вже відрізняла матірку і плоскінь, тільки от горстки не
вміла в’язати, однак була горда, що хоч трохи можу мамі допомогти. Потім ті коноплі
сохнутимуть на сонці, потім мама намочить їх у річці, і вже тільки вона сама знатиме,
коли їх пора виймати з води і знову сушити на сонці. А зараз я п’янію від конопляного
духу, що здавався аж густим і стелився, стелився над нашим городом. Через річку —
кладочка. Не кладочка навіть, а так собі, як у нас називали, дуб. По дубі, товстому і
неширокому, ходжу я. Мені не страшно, бо річка не глибока — трохи вище колін. Вода
тепла, можна й ноги намочити, а я собі ходжу по дубі або кидаю у воду камінчики. До
мене на город по дубі прийшла кицька. Вона завжди мене

знаходила. Це була не наша кицька. Ми з нею подружили, коли господарі потопили її
кошенят. Вона дуже плакала, а я Ті пожаліла. З тих пір вона скрізь зі мною ходить: біжить
переді мною, а я боюся на неї наступити. А зараз вона мене і тут знайшла.
— Йди, кицю, йди! Бався собі! А мені треба коноплі брати.
— Відпочинь, доню! Ти втомилася з непривички. Мама завжди мене жаліє. Їй хочеться,
щоб я тільки відпочивала. А мені хочеться, щоб хоч хтось побачив як я вправно беру
коноплі. І то нічого, що мене з них майже не видно. Я собі беру та й співаю. А мама
слухає. І річка слухає, і кицька, і верби… Все ж воно живе.

У мачухи в світлиці, Як рожа розцвіла, І сама процвітала, Як маківка, одна.
А був у неї хлопець — Рибалка молодий. Дівчаток молоденьких Він зроду не любив…