ли. Мені його на руки не давали: мала ще. Але можна було з ним розмовляти. Правда, він
ще нічого не розуміє, але плакати перестає. Я трохи так його бавлю. Принаймі, можу
поколисати, або сестру покликати з городу, коли він дуже плаче. Трохи, правда, нудно,
але зате у них є пасіка, і я їм мед. Та й бавлюся з Яшком не весь час. Тут у мене вже й
дівчата є: Надя, Маруся, Леся. Маруся найбойовіша. Вона нами командує. Може й набити.
Але мене ніколи ніхто не кривдив. Величезний ящик, що використовувався для зерна,
зараз просихав на сонці і був для нас гарною хаткою. Ми чепурили його квітками і було
нам гарно і весело. І то нічого, що в Марусі був ще брат і мама, а батька не було. Його
вбили. А хто? Нам про це не казали. То нічого, що жили вони бідно. Мати билася, як риба
об лід. Для нас горя не було. У нас було сонце, сякі-такі ляльки, яких ми найчастіше самі й
майстрували із всяких шматинок. Правда, Надя одного разу для такого діла порвала нову
гарну хустку. Ще й стрічок собі з неї начіпляла. Ото було їй за те!
А зараз Яшко спить, а моя мама щось шиє. Надворі йде дощ. Це зле, бо я не можу
бавитися у садку. Але трохи й добре, бо зате я можу розмовляти з мамою, бо, коли сонце,
то є робота на городі, а зараз… Ми розмовляємо тихенько, щоб Яшка не збудити. Порипує
колиска, тарабанить по бляшці дощ.
— Мамо, а Бог є?
— Звичайно, є.
— А Петька каже, що нема.
— Бо він дурний! Так не можна казати.
— А коли Петька умре, то піде в пекло?
— Не знаю, дитино. Як Бог схоче.
— Шкода Петьку, — кажу я, — хоч він б’ється, купайло наше поламав… А однаково
шкода. Бо це ж у пекло. Там чорти!
— Ет, покинь ту балачку! Та ще й при дитині…
— Мамо, а розкажіть про панів.
— А що про них розказувати? Так як пани. — Жили собі, розкошували, а ми їм служили.
Пам’ятаю, одного разу увечері ми пряли. Була зима. Нас було дівчат із п’ять. Стара пані
біля нас сиділа. Добра була пані. Сидимо, прядемо. А тут у вікні щось як завиє! Ми до
вікна — вовк. Очі світяться. Сперся лапами, у вікно дивиться і виє. Ми всі стерпли.
Страшно так. Тоді ліси великі були. Тепер таких немає. Ліс підходив до самого будинку.

— І що? — я також вся стерпла.
— Нічого. Пані не злякалася.
— Не бійтеся, діти — каже вона. — Вовк дурний. Світіть всі лампи і ставте по вікнах.
Вовк вогню боїться. Посвітили ми лампи. Поставили по вікнах. Вовк походив, походив,
повив та й пішов у ліс.
— Ой, а тепер вовки є?
— Нема. Ні лісів таких нема, ні вовків нема.
— А якщо є? — Мене взяв страх. — Ну хоч один. І він прийде колись і мене з’їсть.
— Не з’їсть. Тут нема лісу. Вовк не виходить з лісу. Хіба, коли дуже голодний.
— А якщо він буде голодний, і вийде з лісу, і прийде до нас, а я буду сама дома і не
вмітиму засвітити лампу, бо я не бачу, тоді він мене з’їсть…
— Ну що ти видумуєш!
Мама вже певно і не рада була, що затіяла ту розмову. Та я й сама у своїй дитячій
фантазії шукала захисту від вовка, який, невідомо звідки, взявся на мою малу голову.
— Не з’їсть!
— Раптом знайшла я вихід. — Його Фіник прожене. Правда, мамо?
— А вже ж, прожене, — зраділа мама, що вийшла з халепи завдяки нашому Фінику.
Фіник — то був наш собака, якого ми колись ще маленьким виміняли у нашого сусіда за
два відра картоплі. Фіник потім продовжував провідувати старого господаря, і той
відрубав собаці хвоста. Так і жив у нас Фіник з своїм обрубком-хвостиком. До
колишнього господаря більше не ходив, а до мене прив’язався дуже. Я його любила. Якщо
мені щось смачне перепадало, то я потай від мами, ділилася з Фіником. Собака часто
дихав, хекав, ніби хотів мені щось сказати, та не міг. Потім він, отаким приходитиме в мої
дорослі сни, і мені дуже завжди хотілося знати, що сказав би мені Фіник, якби вмів
говорити.
Розділ 16
Вечір у хаті
Був вечір. Мама видоїла корову. Наш чорний кіт відрізняв по звуку, коли ставили в кухні
дійницю з молоком, а не просте відро з водою. Я теж відрізняла. Кіт з голосним нявкотом
побіг до мами, просячи

молока. О, зараз він почне голосно хлептати.
Всі ще докінчували свої справи надворі. Мама розпалила в плиті і почала готувати
вечерю. По хаті пішло тепло. Ніяке паливо на світі не може замінити потріскування
прутиків та сухих ломачок. Через роки я несу в душі тепло того домашнього вогню.
Електрика, газ… Все це прекрасно, але дрова… Це щось особливе і майже обрядове.
— Мамо, а я також хочу місити.
Мама місила галушки. Я дістала від неї кусочок тіста і починаю формувати з нього
бублики — у нас казали „калачики”. Потім мені мама їх спече на плиті. Вони для мене
дуже смачні, хоча із звичайного тіста, не солодкі. Але ж я сама їх зробила.
Всі сходяться до хати. Вечір. Потріскує гасова лампа. Вся родина у зборі. Кожен має що
розказати: що бачив, що чув, що де сталося.
Я не дуже люблю, коли всі дома. Я найменша, мені нема про що розповідати. Я тільки
слухаю. А я люблю, щоб зі мною розмовляли. От, коли ми з мамою удвох, — то інша річ.
Але часом і я заслухаюся, коли щось цікаве розповідають, забувши про мене.
Розділ 17
Хліб від зайця та два весілля
Ще йшли жнива. Все начебто так, як повинно бути. Робота, метушня. Вранці до сходу
сонця їхали в поле. Брали з собою так звану баньку з водою, що затикалася затичкою з
яблука. Поверталися пізно, потомлені, і привозили мені з поля кусочок сухого хліба.
— Від зайця, — казали мені.
Але тепер я вже знала, що це ні від якого зайця: просто хліб, котрий не доїли в полі. А
коли була мала, то вірила, що й справді той хліб від
зайця.
— А як ви його в зайця взяли? — допитувалась я, коли ще вірила в
ту казку.
— А так. Дивимось — заєць біжить, хліб несе. Ми його зловили та
й хліб відібрали. Обуренню моєму не було меж:
— Ну, і для чого ви забрали в зайця хліб? А що коли він більше не
має і тепер буде голодний?

Я ледве не плакала. Тоді для мене придумали іншу казку.
— Йдемо, а назустріч заєць біжить і хліб несе: „Візьміть, — каже заєць, — для вашої
Таньки”.
— І звідки він про мене знає. — дивувалася я. А ще мене дивувало, чому у зайця завжди
хліб такий черствий. І знову жаль мені було того бідного зайця.
Та тепер я вже була велика, щоб вірити в подібні оповідки, і тільки сміялася, коли
йшлося про хліб від зайця.
Та тепер нам всім не до сміху було. Ніна завагітніла і батько вигнав її з дому. Я до ладу
нічого не знала, але Ніну мені було дуже жаль, бо я її любила. Мені, звичайно, ніхто
нічого не розповідав, але я чула те, що розповідалося іншим. Ніна жила то в одної
товаришки, то в іншої. Перед кимось казала, що втопиться, бо їй нема куди подітися.
Мама тихенько плакала, я також.
Одного разу в неділю, коли в полудневу спеку батьки позасинали, прийшла Ніна, я
кинулася до неї, а вона затулила мені рота рукою.
— Тихо! Не кажи, що я була!
Відрізала собі хліба, взяла дещо із своїх речей — та й пішла. Я плакала. Я нічого не
розуміла. Чому Ніні не можна бути дома? Що вона такого зробила? Мені ніхто нічого не
хотів пояснити. А потім Ніна прийшла ще раз. Була неділя. Тато з мамою поїхали на
базар. Маруся палила в плиті. Я ще лежала. Ніна згребла мене на оберемок, і стала носити
по хаті.
— Не носи її, — сказала Маруся, — тобі ж не можна! А потім вони собі про щось тихо
говорили. Ніна знову пішла . А через деякий час, Нінин хлопець передав, що буде її
сватати. Ніна повернулася додому.
Готували два весілля. Сянько посватав Марусю. І вона погодилася вийти за нього.
Напевно, на зло кучерявому Петрові, котрого вона, здається мені, таки любила. Петра в
цей час вже в селі не було. Я не знаю, що там між ними сталося, але знаю, що вони
посварилися і Маруся написала йому в листі: „Не тільки світа, що у вікні, — за вікном
більше”. А тепер готували два весілля. Маруся виходить за Сань-ка, а Степан посватав
Ніну То були не жарти: два весілля до тижня. Перед весіллям Ніна відкликала якось мене і
сказала:
— Танюсю, я тебе щось попрошу. В мене на весіллі заспіваєш мені вівата.

А якого?— запитала я.
— А я тебе навчу. Слухай. І заспівала. Голос був чистий і високий. Але зараз в ньому
бриніли сльози.

Ой з-за хати чорна хмара, З-за хати, з-за хати. Перестаньте, воріженьки, На мене брехати.
Ой, брехали воріженьки, Говорили люди, Що на моїй головоньці Віночка не буде.