Заїдали клопи. Був голод. Жінки збирали перемерзлу і перегнилу картоплю, що подекуди
виорював плуг, сушили її, товкли, перетворюючи у своєрідну муку, і варили похльобку
або пекли „лепешки”.
Батько не знав, чому їх там тримали, не знав, чому не можна було написати додому, що
він живий. Аж нарешті пустили „у відпустку”.
В грудні — вже назовсім. Тату, тату! Як жаль, що мало я з тих розповідей запам’ятала, та
й не розпитувала дуже. Мені тоді здавалося, що батько буде вічно, а воно не так…
Дома нарешті був господар. Вранці щось майстрував біля хати, наспівуючи. Часом спів
перемежовувався насвистуванням. Я ніколи вже потім не чула, щоб хто-небуть так гарно з
переливом насвистував мелодію. Я ще досипляла. Вранішні сни не відпускали від
подушки. Заходив батько:
— А чого це вона ще й досі спить?
— Та нехай, — зітхала мати, — що їй робити?
— Як то що робити? А точило хто буде мені крутити? І до мене:
— Танька,вставай!
Мамі ніяк не хотілося, щоб тато будив мене. Але він відчиняв вікно — хату наповняла
ранкова росяна прохолода. Надворі стояло літо. Воно кликало. І я, переборовши сон, була
рада, що літо кликало і мене. Я йшла до умивальника. Це була батькова гордість. Він
причепив його до стовпчика і щоранку наливав холодної криничної води. Я спершу ніяк
не могла звикнути, бо вода була дуже холодна, а мама мене таки трохи розніжила. Та
батько казав:
— Ух! Яка гостра вода! Це дуже здорово!
Вода була і справді „гостра”, краще не скажеш. Я крутила точильне колесо, під ним було
коритце з водою. Нижня частина колеса, обмочувалася у воду, а, оскільки я його крутила,
то все воно було мокре. Батько мені пояснював, що так краще гостриться. Гострити
завжди було що: ножі, сокири, сапи, свої і сусідські, бо ж чоловіків було мало. Батько
нікому не відмовляв. А я крутила точильне колесо і була дуже горда, нібито робила хтозна
яку важливу роботу.
Прибудували веранду, щоб взимку холод так до хати не йшов. Це була гарна веранда. Не
якась там собі. Стіни з „вальків” викладені, поштукатурена, побілена, з двома вікнами, як
кімнатка. Батько гордився,

що таке придумав. Він взагалі вмів якось по особливому милуватися своєю роботою: чи то
був ослінчик, чи граблі, чи держално до лопати. Зробить, а потім обдивляється з усіх боків
і всім показує. Здається, що річ від того кращою стає.
А чи знаєте ви, як дзвенить коса, коли її клепають перед косовицею? Виклепати косу не
всякий може: то треба вміти. Батько вмів. Те вміння, певно, посилювала пісня, без якої він
нічого не робив.
— Добридень!
— Доброго здоров’я!
— Я так і казав: то Ілько косу клепає, більше ні в кого коса так не дзвенить.
По дорозі йде дядько, спиняється коло воріт, довго дивиться, як працює батько, а потім
йде собі.
— Тату, а як звати нашу річку?— Це вже я. — Чому люди її ніяк не називають?
— А ріки, дитино, як люди. Є такі, що про їхні імена знає світ, а є такі, непоказні.
Роблять свою роботу, і ніхто їх не помічає. Але, коли їх не стане, тоді всі раптом
помічають, що вони були просто вкрай необхідні. Кажуть, ніби річку нашу звати Самець, і
впадає вона у Горинь. Але я напевно не знаю, бо ж неграмотний: всього півзими до школи
ходив.
— А чому, тату, лише пів зими?
— Часи такі були. До школи далеко пішки треба було ходити. Тоді ще, ліси кругом
великі були. От і треба було через ліс малому йти. А в тому лісі, кажуть, розбійники
водилися. От і страшно було. А тут ще чобіт нема. Така то була наука. Та й важко було
вчитися. Ми тоді під царем були, то ж і в школах все тільки по-російськи.
І попливла розповідь тиха, як літній вечір. Про колишні часи, про службу у війську, про
війну. Я вже мало з того що пам’ятаю, але від тих розповідей віяло затишком, якоюсь
гармонією поколінь чи що. Хоча самі вони були невеселі, повні тривоги, йшлося в них
часто і про смерть.
Про мого батька можна б написати цілу окрему книжку. Він був майже неграмотний, але
мав вроджений розум й інтелект. А ще він добре розумів душу незрячої доньки. Він якось
відчув внутрішнім своїм чуттям, що моє сприйняття світу це те, що я відчуваю пальцями,
а тому намагався мені все показати на дотик і те, як він зробив граблі,

і чоботи, і ослінчик. Я не знала, для чого це мені. Але сприймала все з цікавістю і, як не
дивно, іноді тепер, у своєму дорослому житті, знаходжу практичне застосування всьому
тому, що запам’ятала з батьківської роботи. А іноді це просто розширювало мої поняття
про оточуючий світ. Пам’ятаю, робив батько щось на даху хати. Вийшла я. Він мені:
— Бери вила — будеш подавати солому! Вийшла мама, жахається:
— Вона не бачить!
— Ну то й що, я ж бачу! А потім до мене:
— Лізь по драбині сюди!
Я вилізла. Він все мені показує, як там і що. Знову виходить мама. Її жаху немає меж. А
батько їй:
— Ти нічого не розумієш. Добре тобі, ти все бачиш. А їй же треба все показати, щоб і
вона знала.
Коли доспівали вишні, мама рвала мені і приносила до хати. А батько брав драбину, і ми
йшли в садок. Він приставляв драбину до дерева — і я сама лізла рвати вишні. Мама
жахалася:
— Ще впаде дитина! А батько пояснював:
— Як ти не розумієш: їй же так смачніше. І нехай знає, як воно
росте.
А з мене так і сипались запитання, бо мені хотілося все знати. Декотрі мої товаришки
пішли до школи, а мене брала нудьга, ще далека й незрозуміла, але вже відчутна.
В нас кожне поле мало свою назву. Скажімо, питають у хлопця куди гонив пасти. І
відповідь могла б бути: на Збруч, Дубина, Березина, — тут все було зрозуміло, а от,
приміром Рокитня…
— Тату, а що таке Рокитня?
І батько розповідав стару легенду чи казку.
— Колись давно на світі водилися чорти. Тепер вже нема, а колись,
були…
От жив собі бідний чоловік. Бідність його вже така була, що край. От вирішив він: Як я
маю так бідувати, то вже краще до чорта піду. Кажуть, в нього можна і гроші позичити.
Нарадили йому, як того чорта знайти. От пішов він у поле, став на дев’яту межу та й
кличе:

— Рокитнику, Рокитнику, вийди до мене! От Рокитник і вийшов. А чоловік і просить:
— Позич, мовляв, на якийсь час трохи грошей! Рокитник погодився. А гроші тоді
шапками міряли.
— Скільки тобі? – питає Рокитник.
— Та шапку.
От чортисько й пішов за грішми. А дядько хитрий був: викопав яму, а зверху шапку
поклав. А шапка та без дна була. Рокитник і насипав грошей повну ямку і ще й повну
шапку. Забрав чоловік гроші, вичекав якийсь час. Та й іде. Рокитникові борг віддавати.
Прийшов на дев’яту межу, як домовилися та й кличе:
— Рокитнику, Рокитнику вийди до мене: я тобі гроші приніс!
І вперше так покликав, і вдруге, і втретє — нема Рокитника. Чоловік не знає що й
думати. Аж чує голос:
Нема Рокитника. Його Ілля своєю стрілою вбив.
Ну, робити нічого. Пішов чоловік додому. Всі гроші йому зосталися. А поле з тих пір
Рокитною стали називати.
— А чому Кринички:— підіспіваю я вже з другим питанням. І батько бере мене за руку і
веде в поле. Перелазимо через каміння і доходимо до горбка, з-під котрого джерела б’ють.
Біля декотрих викопано ямки, так званні кринички, щоб спраглі могли води напитися.
Вода чиста-чиста і прохолодна.
— Один багач, — розповідяє батько, — якось розсердився, що люди ходили сюди воду
пити, та й засипав усі джерела. Вода під землю пішла, річенька пересохла, а головне —
дощі перестали йти. Посуха почалася, голод. Люди плачуть, вимирають. А один старий
чоловік і каже:
— Треба кринички почистити, воду з-під землі випустити. От люди зібралися і
розчистили всі джерела. Річка ожила, а незабаром і дощ пішов. Так люди розказують, —
закінчив батько свою розповідь. І додав:
— Колись мене не буде, а ти будеш згадувати, що ходила зі мною до тих криничок…
— Ну що ви таке говорите!
— Таке життя, дитино. Ти мала, а я старий. Я помру, а ти будеш жити ще довго.
А мені тоді здавалося, що батько і мати будуть вічно. Бо ж не може такого бути, щоб їх
не було. Як же ж світ існуватиме без них? Я тіль

ки-но почала своє життя. Воно здавалось мені таким довгим і безхмарним, що я просто не
могла уявити собі ні старості, ні смерті. Тим паче, коли йшлося про дорогих мені людей.
Давно вже немає ні мого батька, ні моєї матері. Живуть вони лише в моїй пам’яті. А в полі
з-під горбка б’ють джерела, живлят нашу маленьку річечку. Кожен може напитися живої і
чистої води. І називають люди це поле Кринички. І тут, на цій землі, є сліди мого батька і
мої. І нехай їх ніхто не бачить, але вони є, бо є вони і в моїй пам’яті.
Розділ 11
Сестра Надя
Свою старшу сестру Надю я любила якось особливо. Вона була найстарша,
найпрацьовитіша, найсуворіша. Коли батька не було, на ній лежала більша частина
чоловічої роботи. А ще Надя гарно співала. Вже зараз, коли пишу ці рядки, їй минуло 77, а
голос у неї ще й досі гарний. І слова пісень пам’ятає, тільки скаржиться, що дихання
бракує. А тоді, молодою, гарно співала, ще й мене малу вчила. Але Надя могла і набити,
якщо було за що. Мене вона не била, а от братові Степану діставалося. Вчився він погано,
бешкетував, школу міг собі прогуляти. Чи не кожен день на нього хтось скаржився.
Якось вчителька не пустила дітей після школи додому: в піонери мали записувати. Так,
так, саме записувати. Як Степан умудрився втекти — того ніхто не знав: втік та й годі.
Питаємо:
— Як це тобі вдалося?
Не розказує, лише сміється. Щоб йому коли-небуть хоч одну прививку зробили — та ні
за що в світі: втече.
Вже коли став старший, знову після школи вчителька не пустила їх додому: навантажили
машину і повезли в Ланівці — в комсомол записувати. Втік з машини! Що допросилася
мама:
— Степане, біда може бути. Записався б ти в той комсомол. Кажуть, то нічого
страшного. Це вже коли третій раз будуть записувати, — тоді, кажуть, страшно, бо то на
все життя.
Та де там і говорити шкода. А що вже до чужих садків майстер був, то і не знайти такого.
І чому так кортить чужими яблуками чи грушками поласувати. Свої ж є. Ні, не те. Треба
чужих, бо смачніші. Це і кра-