Розділ 10
Повернення батька
Відколи на селах настали колгоспи, на подвір’ях перестало пахнути жнивами. Цей запах,
певно, відчувають люди, що працюють біля зерна. А може й ні… Комбайни, машини,
запах бензину, солярки, кіптяви… Ні, я не консервативна, я не проти технічного прогресу,
просто… Просто я ще пам’ятаю, коли нагриті сонцем снопи, привозили з поля. Тік, тобто
площу подвір’я, простругували, замітали, і розстеляли снопи, щоб молотити. Чоловічої
сили у нас не було. Брати були ще малі, батько ще не повернувся з війни, хоч війна вже
давно закінчилася. Йшов 1947 рік. Ми не знали, чи батько живий. Ми тоді не знали, що
тих, хто потрапив у полон, вижив і повернувся на батьківщину, не милували свої ж
визволителі. Ми тоді ще не знали, що батько живий, що він відбуває в Росії якусь, вже не
знаю, як сказати, чи покару, чи повинність. Сім’я була велика. Всі хотіли їсти. Треба було
робити, а робити було нікому. Молотили дівчата — мої сестри.
Але я ще ні в що не вникала. Мене не обходили ніякі клопоти. Бігала собі боса по теплій
землі. Гупали ціпи, шелепотіла солома, і пахло, пахло нагрітим хлібом. Пахло так, що
через роки пам’ятаю, і ніякі запахи не затьмарять того теплого млосного паху. Гупали
ціпи. Дівчатка мої, сестрички мої, посивіли вже, зістарілись. Та й і я… Чого вже там!..
Найменша ваша онуків у гості чекає. А тоді…
Мама підсіває решетом зерно. Кури спішать поживитися, коли є така нагода. І гупають,
гупають ціпи, ніби падають в садку величезні
яблука… Брат викотив велосипед — дитячий трьохколісний. Не знаю вже, як
і від кого він до нас потрапив, але на ньому вже, вочевидь, багато наїжджено кілометрів,
жаль, що не було як їх зафіксувати. А тепер оцей старенький велисипед мав би слугувати
мені. Він і слугував. Я їздила довкола хати, подвір’ям, коли на ньому не молотили і не
сохло на ряднах зерно. А далі… Далі дорога мені була заказана: я була сліпа. Так оцей-то
велосипед викотив мій старший брат Гриша.
— Хочеш покататися?
Це до мене. Він ще й питає! Ну, звичайно ж хочу!
— А далеко?

— У місто. Їду за книжками до Касіяна.
А треба вам знати, що містом називали у нас центральну частину села. Наше село було
велике. Колись то був чималий торговий центр. Там було скількись-то жидів, що тримали
свої лавки, тобто крамнички. Село містом так і не стало, але назва „збереглася”.
— „Куди пішов?” — „У місто”.
Це було досить далеко від нас. Я була щаслива. Сіла на велосипед. Педалями не крутила
— ноги на рамі. Брат мене повезе так. Прив’яже
цепку до керівниці і так везтиме — дорога рівна. А мені що! Мені аби їхати!
Гришку я любила. Він мені придумував всілякі іграшки. Якось змайстрував навіть
справжнього воза (маленького звісно), з усіма деталями, тепер би сказали „модельку”. Це
було диво: і дишель, і орчик, і колеса, — все вистругане з дерева, все, як справжнє. Потім
ще робив всякі іграшки, такі самісінькі, як продавалися в магазині — вже не знаю в кого
він їх бачив: півники, що клювали зерно, хлопчика, пташку. Тоді це було звичайним:
вирізав — то й вирізав. А тепер я розумію, що брат був справжнім феноменом. Коли він
трошки підріс, то навчився, вже й не знаю від кого, робити із старовинних монет
хрестики, кульчики, обручки. Робив просто так: хто попросить, принесе, з чого
робити, — то й зробить. Яка там платня! Часом хтось приносив меду або кусочок сала.
Того дня була у нас велика радість: від батька прийшов нарешті лист. Живий! Але я ніяк
не розуміла, чого треба плакати. Я знала, що
плачуть з горя або коли щось болить. Але щоб з радості плакати — того я не розуміла.
Мене помили, причесали, пов’язали бинду (тобто стрічку) — чекали фотографа. То був
наш — такий сільський спеціаліст, якого чомусь звали Льодік. Чи то ім’я таке у нього
було, чи так просто, але був то Льодік. Вся наша родина зібралася в садку. Всі були
поважні й урочисті. Фотокарточку мали послати татові.
А зовсім незадовго, коли на тоці гупали ціпи, а мама підсівала жито,
всі побачили, що до нас хтось їде возом. Мама довго вдивлялася, а потім гукнула:
— Дівчата, дядько Гриць їде!
Дядько Гриць був галичанин, з-за Збруча з села Токи. Я не знаю, як вони зазнайомилися
з моїми батьками. Але ми їхню родину любили. І

вони нас, очевидно також. Бо, коли вже приїжджали, то нам діставалося чимало гостинців
і ласощів. Отож всі зраділи, що їде дядько Гриць, і загаласували. Тут батько, що досі
лежав на возі, заховавшись за спину дядька Гриця не витримав і підняв голову. Що тут
було! Плакали всі. Плакав і батько. Взяв мене на руки і плакав. Ми не бачили його років
чотири чи п’ять, бо не знаю до ладу, коли його було забрано на фронт. Він був 1899 року
народження. Його пустили на короткий час. Лише в грудні 1947 року він прийшов
назовсім. Але зараз ми були раді бачити його, знати, що він живий.
Я була народжена в 1941 році. Коли батько пішов на фронт я була маленька і майже не
пам’ятала його, хоч вранці і ввечері, повторюючи за мамою молитви, під кінець просила:
„Дай Боже, щоб мій тато вернувся додому!”. Молитов я не розуміла до ладу, бо вони
промовлялися церковнослов’янською мовою. Та й мама, мабуть не все з них розуміла, але
передавала те чому її було навчено. Лише потім, коли я почала доходити до розуму, то
стала задумуватись, як ті молитви мали б звучати насправді. Але Бог, напевно, прийняв ту
дитячу молитву, бо вона була щира, — і мій тато повернувся.
Увечері посходилися сусіди. У першу чергу — сльози, а далі розпити. Плакали жінки,
чоловіки котрих не повернулися, плакали ті, в кого повернулись покаліченими: без руки
чи без ноги. А батько — ось він, здоровісенький. Він впевнений, що йому святий Ілля
допоміг. Не знаю, може й так.
Я вже починала сердитися на сусідок: ну чого вони все плачуть та й плачуть, ніби не
раді, що мій батько повернувся.
А він все розповідав, розповідав… Як був у німецькому полоні, як пощастило йому:
потрапив до „бауера”, тобто до господаря. Працював, але не голодував. А потім вперше
почув поміж німців слова: „Гіт-лер капут”, а вранці пройшли колони американських
мотоциклістів. Перемога. Визволення. Дехто залишався тут, не хотів повертатися додому.
Батькові теж пропонували залишитися але… і він розповідав
далі:
— Німченята ходять довкола мене, заглядають, а я думаю: „Десь там мої діти”. І все
пісня пригадувалася:
Сидить ворог в твоїй хаті, Він сміється з тебе…

Я і зараз не знаю тієї пісні — ніде не знайшла. І де тільки батько її чув?.. Як жаль, що я
тоді ще була така мала і нерозумна, що не запам’ятала батькових розповідей. Пам’ятаю
лише як розповідав, що йшли вони пішки з Німеччини аж під Москву. Бачив розбиту
Варшаву, бачив зруйновані міста і села. Колона звільнених розтягнулася на кілька
кілометрів. Спершу люди везли на дитячих візочках всякі пожитки, все, що могло б
знадобитися дома. Потім, звичайно, все це довелося покинути: не до того було. Батько
вже добре знав, що таке голод, а тому взяв лише харчів. Проходили за день по сорок
кілометрів. Хто був вже вкрай втомлений, того підбирала машина, і везла у голову
колони, там вивантажувала. І людина могла відпочити, поки порівняються ті, з ким ти
йшов. Повірите чи ні, а так вони пройшли 1600 кілометрів. Іноді батько замовкав, певно
згадував тих, хто не дійшов. Розповідав, що працювали на полі, на відбудові. А домашнім
розповідав, що ночували в казармах, на нарах. Всі сідали рядами, а по команді „ложись”
лягали впритул. Якщо хтось вийшов по потребі, то Батько (перший зліва) у Сибіру вже місця лягти йому не було.