Із пам’яті виходить мама. У волоссі майже немає сивини. Вона намагається випрямитися,
але хвороба і робота зігнули її. Вона втомлено сідає обіч мене, і ми довго мовчимо.
— Мамо, — відважуюсь я, — Ви прийшли.
— Ти кликала мене — і я прийшла, — тихо мовила мама.
— Ви, мамо. Вам там добре? Мама скрушно хитає головою.
— За вас молюся, за дітей.
— Чи ж і там… не маєте спочину?
— Я бачу вашу долю, дитино. Прошу Бога, щоб зло відвернув від вас і за добро дякую
йому.
— Мамо, а що нас чекає?
— Е-е, дочко, всьому свій час. Все прийде поступово само… Живіть діти! Довго живіть!
І доторкнулася своєю жорстокуватою і разом ніжною рукою до моїх кіс. Рука на диво
була тепла, аж гаряча.
— Мамо, Ви живі?
— Так, моя дитино, я жива у пам’яті твоїй.

І зникла. А я сиділа, ошелешено гортаючи сторінки пам’яті. Агов! Мамо!
Ціп-ціп-ціп! Кликала мама своїх галасливих вихованців-курчаток. Вони дріботіли, разом
з квочкою заходили до сіней. Квочка тривожно їх кликала, вони пищали, аж поки не
допалися до їжі. Тепер їх писк перейшов у тихе, мирне щебетання.
Тетяна з мамою.
Агов! Мамо! Обізвіться до мене з
далеких років мого дитинства!

А одне курча залишилося надворі. Воно несамовито пищало і не знало, де йому шукати
свою родину. Ціп-ціп -ціп! Іди ж, дурне, вони тут, – кликала мама, але курча не розуміло і
продовжувало перелякано пищати, бігаючи по подвір’ї. Тоді мама взяла квочку, що
голосно киркала, і ніяк не хотіла йти від своїх дітей. Та мама сказала їй:
— Іди та забери ще й те, що он кричить. Квочка почула писк, покликала, і курча нарешті
прийшло до гурту. Всі заспокоїлися.
Такий дрібний, здавалося клопіт, але ж треба коло того всього походити. А ще ж курки,
качки, порося, корова, теля, не кажучи вже про нас, дітей.
А ще був кіт. Чорний, розумний. Його мама колись „купила”. Чомусь у нас не водилися
коти: вже і приносили нам, і хлопці крали в ко-го-небуть кошеня (казали, що так
приживеться) — нічого не допомагало: понявкає, понявкає кілька днів — та й дохне. Тоді
мамі сказали, що треба „купити” кота. Мама пішла до сусідів, у яких були кошенята:
— Я у вас хочу кошеня купити. А ті сміються:
— Таке вигадали! Забирайте хоч усіх!
— Ні, — стояла на своєму мама, — мені так не треба. Я хочу купити. Довго і завзято
торгувалися. І мама принесла кошеня. І, уявіть собі, прижилося. І виріс з нього гарний,
розумний кіт. Увечері хто-небуть казав:
— Треба кота до комори винести: нехай трохи мишей половить. Тільки так сказали, а
кота вже нема. Всі шукають, а його нема — сховався кудись. Ми з котом знали ті
схованки: або ж під ліжком у самому куточку, або ж у мене малої на печі.
— Танька, — це вже до мене, – там у тебе нема кота?
— Нема, — відповідаю я, ховаючи кота під рядно. Хіба ж би я виказала свого товариша,
що звірився мені?
Розділ 9
Привчаючись до роботи
Передднівок. Знову хочеться їсти. Нема хліба. Мама десь роздобула чечевицю, але вона
якась тухла. Спекла паляницю, а та паляниця гірка… Я її трошки поїла — не можу,
недобра. Ну то й не їж, ніхто не

умовляє як ми теперішніх дітей. Але їсти хочеться. Знову кусаю… І знову відкладаю ту
гірку паляницю. У людей хліб є, але ж не підеш
просити.
Вчора сестрина товаришка Настя принесла товстий окраєць хліба і кусочок сала. Мені,
звичайно. Я закрила свій скарб руками, притиснувши до грудей:
— Мамо, що я маю!
— А що ж ти маєш? Показую:
— Розріжте, щоб всім по кусочку!
— Ні, їж сама. Ми не хочемо.
Не розумію, як можна не хотіти хліба, коли він такий добрий…
Здається вже не витримати. Але доспіває жито. Воно ще зовсім м’ягеньке, аж соковите.
Але то нічого. Можна колосків насушити в духовці, потім прачем оббити, а далі вже
змолоти на жорнах і спекти паляницю. Смачно. Скоро жнива.
Всі в роботі. Зараз зі мною найчастіше буває Ніна. Хлопці пасуть худобу. Ніна бере мене
з собою до дівчат. Дівчата співають, а ще розповідають всякі страховинні історії.
— І що? Далі що?
— Ну, убили його… А дівчина чекає та й чекає. І заміж ні за кого не йде. Як тільки вечір
настає, сідає на кріселку біля вікна та й чекає. Одного разу…
— Галю, — гукає мати тої дівчини що вела розповідь, — зачини
курчат!
Ніхто на світі не вміє так невчасно кликати своїх дітей, як мами. Галя іде зачиняти
курчат, а дівчата чекають затамувавши подих. Галя повертається.
Найбільш нетерплячі не витримують.
—І що?
— Одного разу, десь опівночі, дивиться дівчина — аж їде вершник
на білому коні. Під’їхав до вікна, стукнув, а та й до шибки припала. Дивиться — він …
Відчинила вікно, він вхопив її, посадив на коня —
і поїхав …
—І що?
— І нічого. Більше її ніхто не бачив…
—Ой!

Дівчата замовкають. Вечір снується довкола хати. Роса. Прохолода. Десь вітерець
шелеснув у вишнях.
— Пора додому, — сказала Ніна, — завтра рано вставати.
— Посидь!
— У мене ж мала…
Мала — це я. А я б сиділа хоч до ранку.
Та Ніна бере мене на руки, і ми йдемо додому.
— Ти підеш зі мною завтра в поле? Це Ніна питається в мене.
— Піду, — радісно відповідаю я. Так набридло самій в хаті сидіти. Товаришки мої
корови пасуть. А я сама собі.
— Але треба раненько вставати.
— Я встану. Тільки збуди мене!
І Ніна будить мене раненько. Ми з нею йдемо просо полоти. Звичайно, полоти буде Ніна.
А я сидітиму на межі і слухатиму, як сюрчать коники, як жайвір снує пісню, як перепілка
десь обізветься… Трохи нудно просто сидіти аж до полудня. Але й у хаті нудно…
Починався той час, коли я вже потрохи стала відчувати свою сліпоту. Дітей в селі до
роботи рано привчали. Мої товаришки вже мали більші чи менші обов’язки, а в мене їх не
було. Але дуже я ще над тим не замислювалась. Просто іноді набридали іграшки і я
просила:
— Мамо, дайте мені якусь роботу!
— А що ж я тобі, дитино, дам?
А часом мама таки придумавала мені якусь роботу. Торочити старого светра, нарвати
порічок, або трави для овець. Ми віднедавна овець завели. Була одна вівця, а потім у неї
ягнятко народилося — ягничка. „Ярка”, — казали мені.
— То буде моя, — заявила я з правом власника.
Ярка була кучерява, лагідна, але дуже криклива. Все мекала та й мекала. То я для своєї
Ярки траву рвала. Але вона, скільки їй не дай їсти, однаково мекає. А коли я біля неї, тоді
мовчить. От смішна… Коли овець стригли, я притримувала свою Ярку за ніжки, щоб не
пручалася.