РЕЦЕНЗІЇ, КОРЕСПОНДЕНЦІЯ, ВІДГУКИ У МЕДІА
ГАЗЕТА «КАМЕНЯР»
Каштани з бабусиного кошика
Тетяна Фролова. Казка за казкою: казки та оповідання. – Львів: Каменяр, 2007. – 315 с.
Зізнаюся, перед прочитанням не вірила, що звичайні казки принесуть стільки задоволення. Такі настрої − результат того, що сучасна дитяча література перенасичена чужим інформаційним продуктом, який не може адекватно задовольнити потреби українських маленьких читачів. Склався уже стереотип, що казки мають бути геть модерними, нашпигованими термінами і недолугими чудовиськами, на кшталт Покемона, який, радше, страшний, ніж казковий.
Все ж мені вдалося зруйнувати цей стереотип, передовсім для себе. «Казка за казкою» є унікальним збірником на сучасному ринку дитячої літератури. Уже з перших сторінок вражає простота і глибина стилю:
У бабусі Тетяни в кошику каштани.
Роздай, Богданчику, дітям по каштанчику.
Тут усе зважено, усе розраховано,
у кожному каштанчику казочку заховано.
Казки настільки органічні для сприйняття, що мимоволі забуваєш про власний вік, і віриш у прочитане з непідробленою дитячою наївністю. Як можна не вірити в казку, коли з вулиці приходить сніговик, щоб послухати бабусиних казок?!
Казки та оповідання ненав’язливо нагадують про звичні моральні обов’язки, про те, як важливо усвідомлювати справжні буттєві цінності. От, скажімо, Оленка продала свою пісню і вже не змогла співати, а повернула собі її тільки тоді, коли подарувала просто так пісню та радість. Святий Миколай дарує героям не вишукані іграшки чи наймодніший одяг, а пісню. І, як засвідчує казка, дитина щаслива, бо може дарувати іншим радість через пісню. Маленькі герої дізнаються про те, що аби оживити нечутливе залізне серце, треба, щоб у нього впала зірка, а це буває тоді, коли людина почує пісню кобзаря, як це сталося з Крижаною дівчинкою. Орися вирушає на зустріч із Новим роком, щоб попросити в нього рукавиці для тітки, яка весь час мерзне… Маленькі герої відкривають по-новому людські стосунки, спонукають до усвідомленого вибору на користь добра.
Тексти настільки пронизливі, що вражають до найтонших структур душі. Стає очевидно, що слід орієнтуватися не на скороминущі обставини, а на ідеї, що пройшли випробування всією історією впродовж її розвитку. Тільки те, що пропущено через духовність, внутрішній світ дорослих, може бути успадкованим їхніми дітьми.
Казки ці надзвичайно автентичні, близькі українським дітям і тематично, і сюжетно. Тому їх так легко зрозуміти і запам’ятати. Авторка художньо переосмислює, здавалося б, старі як світ сюжети, але вдається це їй справді неповторно. Вона чесно (з дітьми інакше не можна) зізнається, що їй стає сумно, коли до неї довго не приходить казка. Найбільше вона тішиться, коли сідає записувати нову казку. До речі, на сторінках книжки Тетяна Фролова відкриває таємницю, що «казку казати − не насіння лузати!. Є в книзі ще одна таємниця: коли тобі, дорослому, зле, до тебе може підійти кіт і розповісти казку. Варто лише слухати своїх домашніх улюбленців.
Ірина БЕРЕЗОВСЬКА
Пряшів, 4 травня 1997
Редакції «Дзвін»,
Роман Федорів
Вельмишановний Друже Романе !
Висилаю Вам рецензію на поетичну збірку незрячої поетеси − львів’янки Тетяни Фролової, яка зробила на мене міцне враження. Гадаю, що для неї знайдеться місце на сторінках Вашого журналу, який, на жаль, я не маю змоги читати з-за дорожнечі передплати − 150 ам. дол. на рік. Та не лише я… Було б добре, якби Ви до рецензії долучили й пару віршів.
Дякую і залишаюся з привітом,
М. Мушинка
