Доброго дня вам, дорогі Таню і Лайоше!
Найперше, спасибі за дорогий дарунок − книжку «Під каштанами». І вибачте, що не подякував одразу. Не міг цього зробити допоки не прочитав цієї щирої сповіді. Хоч це радше пісня-реквієм усім тим, хто наповнив ваше дитинство і юність. Це щедрий дарунок кожному, хто залишився в серці незрячої дівчини чи то сердечною добротою, чи неповторністю характеру, чи іншими досить яскравими гранями своєї особистості.
Здавалось би, відстань протяжністю в людське життя, віддаливши нас, сьогоднішніх, від жорстоких років, обпалених війною і гірким повоєнням, років, сповитих страхом, злиднями, кривдою і злом, мала б стерти з пам’яті багато з пережитого. Але ж ні! Не стерлося, не згубилося за пеленою літ, бо то наше життя. І хоч було в ньому гіркоти без міри, але й були краплини світла та людського тепла.
Радію разом з вами, Таню, що зуміли дотримати своє слово і виконати обіцяне ровесникам у ті далекі холодні п’ятдесяті роки. Дивовижний таки дар Божий – пам’ять!
Схиляю в щирій повазі голову перед шляхетністю покійної вчительки Разно Клавдії Іванівни і рівно ж перед нашим спільним словацьким академіком Миколою Мушинкою. Це щастя, коли Бог посилає нам щедрих серцем людей. У спілкуванні з ними і будні видаються нам святами. Ваша щира оповідь змусила мене беззастережно полюбити багатьох персонажів: Ірину Самченко – високоосвічену, всезнаючу, уважну, добру; справді рідкісно демократичного директора Йосипа Михайловича – розважливого, мудрого, інтелігента, який дійсно був взірцем людяності, добра, справедливості; мимоволі тягнешся серцем до благородства Павла Антоновича Самченка і Федора Романовича Пилявки; добре враження справляє завінтернатом – неспокійний, турботливий, справедливий, Наум Позін. Впевнений, що кожен з тих особистостей зіграв позитивну роль у формуванні вашого характеру, світогляду. І саме тому такою світлою є ваша розповідь про них. Читається твір легко, на одному подиху, а в кінці – спазми в горлі і сльози на очах. Мене завжди розчулює благородство тих, котрі сіють добро між людьми. Їх бо так мало – справжніх дітей Божих, які пізнали істину і живуть любов’ю. Хвала їм – добрим і мудрим сівачам ниви духовної. А отже, і вам, сестро по духу і помислу! Радію, що схрестилися наші стежки-дороги під високим українським небом. Що об’єднала нас любов до слова – найвищого дару Божого. В служінні слову найбільший смисл людського буття.
Книжка ваша має велике пізнавальне значення. Дуже поетично написані ліричні відступи, як ось «нічний етюд», інші роздуми, характери. Шкода, що так тяжко і довго стелилася дорога ваших книжок до людей. Та віднесемо все це до природних втрат, бо хто здатний пізнати шляхи Господні?! Думаючи про вашу долю, згадується один з недавно написаних віршів (ще не опублікованих) Миколи Руденка «Моя подяка» із присвятою Володимиру Забаштанському (вірш, якого я не подаю).
Чим живу я зараз – ставши непотрібним злодійсько-бандитській владі? Як і 20 років тому, коли втративши здоров’я, став непотрібний суспільству, бо у свої 37 років став інвалідом, так і тепер (тільки свідомо!) шукаю тих, кому я можу бути потрібним.
22 роки тому Бог подарував мені зустріч з людиною, чиє життя стало для мене мірилом мудрості і доброти. Це був тридцятип’ятирічний маловідомий поет Степан Алич. Десятилітнім хлопчиком упав він з високої тополі. Упав хребтом на виступаючий із землі корінь і внаслідок розриву спинного мозку та перелому хребта залишився майже нерухомим. А так як був сиротою, то провів 28 років у будинках інвалідів. Я познайомився з ним в час найбільшої скрути – на грані між життям і смертю. Три роки подарувала нам доля на спілкування. За півроку до смерті Степан подарував мені своє фото з присвятою.
12 вересня 1984 року за активного сприяння Бориса Харчука я особисто здав у «Радписьменник» рукопис поетичної збірки Степана Алича. А 13 жовтня 1984 року Степана не стало. Лише через чотири роки побачили світ поезії Степана Алича. І то у спільній із Григорієм Маловиком (теж покійним), книжці. Всього 82 вірші під назвою «Сяйво благословенне». А подавав я у видавництво більше 200 поезій. Та дякувати Богу, що і це вийшло. Бо коли б не наша зустріч – все пропало б марно. Так було колись… А тепер…
Майже зовсім осліп Микола Руденко. Людина-легенда, людина-пророк, один з найвидатніших філософів ХХ століття. Це совість і гордість нації. Ото ж я взяв собі за працю бути його очима і підготовити до друку у Тернополі (раз Київ не зрозумів час його приходу), бодай найважливіші твори. І найперше уже ми видали як підсумок всього його многотрудного життя наукову книжку «Гносис і сучасність або архітектура всесвіту». 21 грудня 2001 року у Києві в Будинку вчителя відбулася репрезентація цієї праці. На черзі романи «Син сонця − Фаетон» і «Формула сонця». Я вже їх вичитав і після погодження здам до друку. Крім цього ще мрію, можливо цього року, підготувати до друку щось власне, скажімо, такий собі вінігрет і з коротких новел, пародій, поезій. Задумів багато, але дуже важко заставити себе працювати, коли ти не на роботі і, здається, це нікому не потрібне. Та й завжди знаходиться якась нагальна справа, без якої ну ніяк не обійтись. До того ж веду себе так, немов попереду вічність. Вічність, звичайно, попереду. Але не для мене. А для тих, хто робить щось вагоме. Та що вдієш, коли почуваю себе боржником перед тими, кому доля скупо вділила часу для праці. А можливо, це і є моя основна місія – бути причетним до наповнення духовної скарбниці нашого народу. Щоб не пропало ні краплини із вартісного. І з того струмка, що вливається у світовий розум. Можливо в це повірити і усвідомити велику міру відповідальності за кожну прожиту на цій землі мить. І до праці. І знову доречно згадується Микола Руденко…
Люблю Руденка. Він близький і зрозумілий. У грудні я був у нього і в солідній компанії прочитав ваш вірш. Отой, що я читав у краєзнавчому музеї, в Тернополі. Бачили б ви, яке він справив враження на цих солідних науковців. Я гордий за вас, за ваш талант. І щасливий, що можу звати вас своїми друзями. І що пам’ятаєте про мене. А завершуватиму нашу розмову поетичними рядками Степана Алича, бо вірю – кожною згадкою про своїх друзів продовжую їх земне життя. (Вірш Алича).
Даруй нам, Боже, добрих друзів
На всіх шляхах,
У всі часи.
Не дай сфальшивити в дорозі,
Вогонь душі
Не погаси.
Ці шість рядків моя імпровізація. Моє звернення до Всевишнього.
Пригортаю вас до серця – дорогих мені людей. Живіть у ньому ніжністю, теплом і добрими справами.
Завжди ваш – Ярослав Гевко.
З щирим вітанням і найкращими побажаннями до вас – моя дружина − Галина.
«Доброго вам дня, дорогі мої Тетяно і Лайоше!
Нарешті викроїв кілька годин, щоб без поспіху поспілкуватися з вами. Звичайно, мова піде про вашу збірку «У вітру на крилі». І ця, і попередні ваші збірки, заслуговують щирої поваги і ґрунтовного аналізу досвідчених літературознавців чи професійних письменників. А позаяк я не належу ні до перших, а тим більше – до других, то просто висловлю свою думку як ваш друг і шанувальник красного письменства. З першої зустрічі (і це завдяки Ігорю Гереті) ви увійшли сонячно в моє життя, в мою свідомість щирістю, добротою, любов’ю до людей, до світу. Маючи за спиною 15 літ важкої хвороби, навчився я поважати кожного, кого скривдила зла доля. Обікрала, скривдила, та не зламала, не поставила на коліна. Такі люди близькі мені. Мені подобаються ті, хто знаходить вихід з будь-якої скрути. Хто, зазнавши в житті важкого удару, не опускає рук, не впадає у розпач, а проявляє у собі духа святого, наповнює життя високим смислом, обравши дорогу до храму. З власного досвіду знаю, що важко жити з якоюсь вадою, а надто болем. Але це лиш на початку важкого шляху, життя видається нестерпним. З часом людина певною мірою звикає до цього стану. Приходить терпіння, а там – і друге дихання. І ти гартуєш свою волю, свій дух. Не стільки фізично, як духовно. А коли своє життя вручаєш Господу – починається якісна смуга в твоїй долі. І вже сподіваєшся дива. Хоч і воно може тебе обминути, але все одно залишаєшся у виграші – Божа ласка тебе не полишає. Так було з Степаном Аличем, Ганною Світличною, Володею Кочергіним, Арсеном Левковичем, Орисею Яхневич, яких я запізнав через поезію за роки хвороби. Ось уже немає Алича, Кочергіна, Світличної. Не відаю, яка доля інших. Але всі вони живуть в моєму серці своєю любов’ю, мужністю, талантом.
Десь на небесах була запланована наша зустріч. А дороги, відомо, обирає для нас Бог. Ми близькі за своєю природою, об’єднує нас любов до слова, до поезії. І знову згадується незабутній Ігор Герета. Це знаменно, що саме він став тим містком, який започаткував нашу дружбу. Отже, він брат по духу і помислу. Сумно, що його не має з нами, але такий наш земний шлях. Втішаймося кожною хвилиною спілкування, кожним прожитим днем. Хай не обривається якомога довше живий пульсуючий зв’язок на цій землі.
А книжечка ваша − диво. Уже саме переднє слово приваблює щирістю, безпосередністю, довірливістю. За кожним рядком, кожною строфою постаєте ви зі своєю добротою і любов’ю до людей. А це основа всякого творіння. Після цього слова читач уже налаштований на розмову з вами, як з близькою і дорогою людиною. Ви відкриваєте перед нами світ, який нам не чужий, а близький і зрозумілий. Це все твоє: і мальовничий край, і його високе небо, і знедолені краяни, що віками несуть непосильний хрест. Це ніби повернення через літа додому. А вдома – як вдома: імена, обличчя, характери, долі – все лише призабуте, але живе, живе… А ще – пісенність ваших віршів. Їх не читати – співати хочеться. Мелодія сама бринить у кожній строфі. Радію за вас, за оте Боже, що так яскраво проміниться з глибин вашої душі, з такого малого, але потужного джерельця, як «У вітру на крилі». Вражає ваше почуття вдячності до Білозірки, яку ви обезсмертили своєю дитинно-чистою любов’ю. Знову і знову повертаюся до думки про те, що у нашому житті буває так, коли щедрими на синівську любов та вдячність виявляються саме ті, кого покривдило життя. Здавалося б, їх свідомість, захмарена несправедливістю, мала б сповнюватися іншими почуттями. І це можна зрозуміти, пробачити. Але ж ні! Саме такі, як ви, Алич та інші згадувані мною особистості, несуть в своєму серці доброту і милосердя. То ж радію за вас, за вашу щиру сповідальну поезію. Не дарма Бог послав Вам друга-однодумця, подвижника Лайоша – людину з міцною духовною основою. Пам’ять свято береже скупі хвилини наших стріч. Тут і добрий Микола Мушинка, і Ігор Герета в Білозірці, в краєзнавчому музеї, в своїй кімнатці підвальній, де зберігаються німі свідки старовини, котрі розкопав Ігор у давніх похованнях… Тепер все це осиротіло…
Ігор Герета – наш біль, наша рана, наша радість. Як багато місця займала ця людина у наших душах… Минають дні, тижні, а я все ще живу надією, що зустріну його випадково в місті. Знаю, що це обман, ілюзія. Та так мені тепліше… Надсилаю вам статтю, подану до сорокової днини від дня його відходу.
Пригортаю вас до серця… Ваші книжечки я розподілив так: одну подарував Олегу Герману – барду, поету, проректору технічного університету, з умовою, що він висловить свою думку на презентації. Він це зробить добре. Це друг Ігоря Герети. Одну я віддав в обласну бібліотеку, аби там був ваш слід. Дівчатам ще не віддав, бо одна студентка на канікулах, інша десь на заробітках. Подарую їм ваш дарунок обов’язково. А свою бережу, як пам’ять. Ми ще не раз будемо повертатися до неї.
Щиро ваш Ярослав Гевко
Вибачте за затримку. Я трохи затримався в Києві у Руденка.