РЕЦЕНЗІЇ, КОРЕСПОНДЕНЦІЯ, ВІДГУКИ У МЕДІА

C:\Users\Acer\Desktop\маленький узор.jpeg

ДОЛЯ

Ну й химерна ж ця доля скажу я вам! Ой і химерна! Часом так людиною закрутить, що й не придумалось би. Та іцо ж поробиш − на те вона й доля…

Якось мені зателефонували з нашої ТПО, що на вул. Січових стрільців. Якась жінка з Добропілля Донецької області просила мою адресу, бо десь прочитала мої вірші і хотіла написати. Це була Людмила Антонова. Вона шукала спілкування, а надто, спілкування українською мовою.

Її рідня з воронезьких українців. Бабуся по маминій лінії, як пише Людмила, за своє життя не сказала жодного слова російською мовою. Потім хтось з родини переїхав у Новоросійськ, тут і народилася Люда (тоді мала прізвище Іванова). Оскільки дитина була інвалідом, то з часом закінчила школу для сліпих дітей і поїхала на роботу в Єйськ. Там жила і працювала 21 рік. Людмила пише, що на Кубані вона повсюдно чула українську мову, українські пісні. І тут, вочевидь, обізвався голос крові, і захотілося Людмилі вивчити українську мову. Хтось показав букви, почала читати українські журнали шрифтом Брайля, а справу довершили українські пісні. І Людмила освоїла українську мову. Тут, у Єйську, вона закінчила річні курси робсількорів і стала громадським кореспондентом. Газета «Приазовские степи» охоче публікувала її вірші, замальовки тощо. А крім того, були пісні, були вечори самодіяльності, було багато української мови, українських пісень.

ЖІНОЧІ ПРОБЛЕМИ

Чоловік її, Валерій − людина цікава і талановита: він прекрасно грає на баяні, співає, може сам відремонтувати баян, працює в музичній школі. В наш нелегкий час інваліду, повністю незрячій людині, мати таку солідну і естетичну роботу − це щастя. Але, уявіть собі, двоє незрячих людей змушені жити майже ізольовано від своїх побратимів. Була в Добропіллі група, що об’єднувала незрячих, була у них кімната, де вони збиралися слухати озвучені книжки по магнітофону. А зараз, у зв’язку з загальним погіршенням справ, касети не завозяться, кімнату, де збирались незрячі, за неплатежі відібрали, групу розпущено.

І живуть собі там сліпі у своїх домівках (благо, що хоч житло є), не маючи між собою та й з іншими інвалідами ніякого зв’язку.

А що ж Людмила? Її аж ніяк не влаштовує перспектива бути просто дружиною талановитого чоловіка: вона хоче й сама сказати своє слово. Людмила має власні пісні і пише, пише вірші. Вони лягають на поличку чи в шухляду, однак писати треба, якщо вже душа має таку потребу. Але й тут проблеми: немає паперу для брайлівського письма. Людмила листується з однодумцями, цікавиться всім, що відбувається. Але їй так вести активне життя.. Людмила співає, пише вірші українською та російською мовами, творить власні пісні.

І тут доля підкидає їй шанс повернутися на Україну. Людмила виходить заміж за Валерія Антонова і їде в Добропілля, що на Донеччині. Отже, повертається на Україну, звідки пішло її коріння. Але тут, як не дивно, на відміну від Кубані, Людмила майже не чує книжок українською мовою. Щоб писати шрифтом Брайля, потрібен брайлівський папір. Це той мінімум, те необхідне, що ми можемо зробити.

А доля, Людмило… Долю бери в свої руки сама. А ще в тебе є така міцна опора − твій Валерій. Щастя Вам!

15−31 жовтня 1998 року

ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ БІЛОЇ ТРОСТИНИ СИМВОЛ СЛІПОТИ

Від часу, як американець Форд винайшов автомобіль і поставив його випуск на потік, придумавши для цього конвейєр, дороги земні стали значно менш безпечними. Траплялося, правда, й до того не раз потрапляти сліпим під колеса карет і фаетонів, та це бувало не вельми часто.

Це питання привернуло увагу французької графині-добродійки Гіллі Д‘ербемон (1892−1980), і вона запропонувала «озброїти» сліпих білою тростиною, котру водії добре бачать і будуть їхати обережніше, знаючи, що дорогу переходить незряча людина.

Однак, першого, хто в 1931 році зважився з1явитись на дорозі з цим символом сліпоти, а то був молодий паризький адвокат, автомобіль все-таки забив на смерть. Водій, виявляється, не читав газет і не знав про нововведення. По адвокатові без засобів до існування лишилась стара хвора мати, дружина і двоє дітей. Розголос розлігся по всьому світі, і добродійка Гіллі дістала від преси свою порцію неслави.

Та з часом, її ідея прижилась, дістала в світі «права громадянства», а 15 жовтня 1964 року президент США Ліндон Джонсон оголосив Всесвітнім днем білої тростини. В різних країнах незрячі використовують цей день як можливість для того, щоб привернути увагу до своїх потреб громадськості і влади.

ЯК ЗУСТРІЧАЛИ ІНВАЛІДИ ДЕНЬ БІЛОЇ ТРОСТИНИ

Якщо у сліпого, чиє виробниче підприємство конає чи взагалі повісило замок на двері, не сподіваючись на кращі часи, відібрати ще й бібліотеку, йому не залишиться нічого іншого, як поповнити собою армію жебраків, або в незатишній квартирі вити на місяць.

Таке життя чекає незрячих, бо напередодні дня білої тростини наказом директора Львівського виробничого об’єднання УТОС у зв’язку з тяжкою фінансовою і матеріальною скрутою на підприємстві всі працівники переводяться на дводенний робочий графік з 6-ти годинною оплатою. Чи можна винити за цей наказ пана В. Намазила? З нашої точки зору, не можна, бо в ситуації, що склалася, він не звільняє інвалідів, а намагається хоч у такий спосіб зберегти виробничий колектив.

Інша справа − бібліотека, котра як один з підрозділів підприємчої структури, теж потрапила під цей наказ. У бібліотеці в Львові приблизно 800 читачів. Чи можна обслужити їх за два дні навіть трьом працівникам? А поза тим підприємство не має. Одне слово, «куди не кинь, всюди клин».

Як зарадити справі? Завідуюча бібліотекою М. І. Суха та її колеги погоджуються працювати на півставки чотири дні, аби бібліотека хоч якось функціонувала, але підприємство згідно наказу директора заплатить їм тільки за два, тобто 17 гривень, а цього, як вони свідчать, не вистачить і на транспорт для доїзду на роботу.

На наше звернення про допомогу в обласну раду одержано відповідь, що бібліотеку, як організацію бюджетну, вона взяти під свій захист не може. Звертання до фонду Брайля дало подібні результати. Фонд не може згідно Статуту доплачувати до зарплати працівникам і навіть одноразової допомоги їм видати, бо вже зробив це. Крім того, добродійні надходження до Фонду у зв’язку з нестабільністю гривні практично дорівнюють нулю. Що маємо чинити? Куди звертатися далі? А тим часом незрячі сьогодні залишились без літератури. Робітники й пенсіонери, працюючі вчителі − всі осліпли духовно! А це значно тяжче, ніж бути фізично хворим. Досвід вказує, що сліпого треба чимось зайняти, аби він мав менше часу на нав’язливі думки про свою особисту трагедію.

Вік великих і впливових газет, що їх читала велетенська країна СРСР, минув разом із нею. Тоді, знаю з власного досвіду, газета, якщо хотіла, мала змогу людині допомогти практично. Тепер безліч невеличких газет, які хоч і віддзеркалюють найширшу палітру суспільної опінії, похвалитися тим не можуть. Та все ж як незрячий і письменник звіряю свої болі газеті з надією, що відгукнеться добра людина, спонсор, і допоможе незрячим у їх біді.

У керівника Угорської революції 1848 року Лайоша Кошута був ад’ютант, письменник Імре Мадач. Врятувавшись від переслідувань після поразки народного виступу, він написав драму «Трагедія людини», яку переклав українською виключений з більшовицької спілки письменників України, славнозвісний Микола Лукаш. В тій драмі Мадач показав сповзання людства від блискучих досягнень до прірви. Тож, надіємося, що нас це не чекає.

Тетяна Фролова

C:\Users\Acer\Desktop\маленький узор.jpeg

ПОВОДИРІ ДЛЯ НЕЗРЯЧИХ

Ми, люди-інваліди, або, як нас тепер називають, неповносправні, чи люди з особливими потребами (як вже нас тільки не називають, але суті це не міняє, і від того нам легше не стає). Отже, ми, інваліди, постійно потребуємо чиєїсь допомоги. Так, беззаперечно, ми багато можемо самі, але без сторонньої допомоги нам обійтися важко. От, скажімо, ми з чоловіком. Він у мене кобзар. А кобзарі, звісно, вдома не сидять, вони мусять виступати, іти до людей. Бо інакше, який ти тоді кобзар, коли дома сидітимеш? А як іти, коли ти сліпий? Можна, звичайно, але це важко та й враження на людей справляє не таке, як би хотілося. Треба поводиря, або, як у нас звикли казати, супроводжуючого. І в колишні часи кобзарі завжди ходили з поводирями. Так що поводир − це професія, і професія давня. І не посміхайтеся. Це й справді так. А ви думаєте вести сліпого − це просто? Взяв та й повів? Нічого подібного. Тут ціла наука. Тільки жаль, що цю науку лише зі сліпими, на практиці проходити треба. Ніде про те не прочитаєш, ніде тому не навчишся. А якщо хтось і видасть якісь свої рекомендації, то це буде явно не те. А чому? Бо про це напишуть зрячі, котрі не знають специфіки сліпих, навіть якщо вони − тифлопедагоги. От розробили, скажімо, для нас, сліпих, «усучаснену» палицю (тростиною її ніяк не назвеш). Ця палка, так би мовити, з голосом, чи з маячком, як хочете. Поставили батарейку − і вона звучить. Пікає собі. Що хотів довести чи полегшити той, хто її придумав, − невідомо. Бере сліпий таку палку, йде з нею вулицею, а вона пищить, на кожен шум чи голос озивається. Що це сліпому дає, я вас питаю? Анічогісінько. Хіба те, що врешті-решт сліпому це набридає і він знімає ту «пікалку» і вже користується тим, з дозволу сказати, «винаходом», як звичайною палицею. От і все. А велися ж, певно, якісь розробки, хтось певно за цей «винахід» і гроші отримав. Та й виготовити ці палки треба було, та й закупити… Словом, викинуті на вітер гроші, котрих нема. А чи не краще було б організувати ну хоча б мінімальні заняття для супроводжуючих (адже вони є не тільки у сліпих, а й у тих, що на візках), але, щоб ці заняття проводили не зрячі спеціалісти, а самі інваліди. А якщо ще б наші фонди та кошти якісь виділили, щоб інвалід міг би якусь дещицю заплатити своєму супроводжуючому, а не відривав би ці кошти від своєї мізерної пенсії, то це було б прекрасно. Скажете, у забезі не передбачено? Поткнулися ми туди. Та де там! Нас відразу, що називається, «огріли»: треба, кажуть, щоб у інваліда і супроводжуючого єдина прописка була. Це ж смішно, якби не було сумно. Не завжди наші діти можуть нас супроводжувати: у них своя робота, своє життя врешті-решт. А якщо нема дітей, то чи може інвалід своїх поводирів на свою житлову площу прописувати? Це ж нонсенс! А коли поводир поміняється?

А ті наші супроводжуючі вже могли б і свою спілку утворити. А що? Отака собі професійна спілка. А ще добре було б організувати, скажімо, конкурс на кращого супроводжуючого. І якби такий конкурс проводився, то я певна, призове місце посів би наш з Лайошем супроводжуючий − молодий хлопець Олександр Пачковський, ми його з Пайошем лагідно Пачею називаємо.

Колись на виступи їздив ще мій син Сашко, та хлопець влаштувався на роботу. А от Пача з нами. Вже звик до нас, а ми до нього. Ті, хто з нами спілкується, знають його: високий, білявий, усміхнений. Йому 22 роки, та він не соромиться своєї професії. Мовчки зносить труднощі мандрівок і переїздів. Чи легко йому? Звісно ж, ні. Нас двоє тотально сліпих. У Лайоша на плечах бандура, а в руках − дипломат із сценічним одягом. З мене носильщик ніякий, тому я йду посередині з невеличкою торбинкою. Нас обох веде наш Пача. А в нього на плечах ще й важка сумка, а в тій сумці − мої книжки, зошити, іноді якийсь харч. Коли побачите таких мандрівників, дайте їм дорогу, бо дуже нелегко нашому поводиреві маневрувати в людській сутолоці. Бо він не просто нас веде, а ще й добре веде, обходячи чи попереджаючи про перешкоду, пильно стежачи, щоб ніхто з нас часом не вдарився. І, ви повірте, іноді я в наших виступах кажу приблизно так: «А зараз ваші оплески нашому супроводжуючому Пачковському Олександру, бо без нього ми б не змогли до вас приїхати». Хлопець червоніє, а зал щиро аплодує йому.

У кількох молодих людей, Сашкових товаришів, була навіть думка організувати «СОС», отаку собі організацію супроводжуючих з гарячою лінією, з черговим. Мріяли хлопці: от треба інваліду надати якусь послугу − дзвонять до них, а черговий вже знає, де кого шукати. Навіть людей з машинами вже замовили. Але мрійники хотіли, щоб усі ці послуги надавалися безкоштовно. Але ж один проїзд скільки винесе. Поки що ця мрія зависла: нема фінансової підтримки. Хлопці молоді, не знають, з чого їм почати. Але, якщо вам скаже хтось, що наша молодь вкрай погана і байдужа, не вірте.

Тетяна Фролова, м. Львів

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

four × 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.