Побачення з дощем

Дощ мене викликає,

немовби на перше побачення.

Він до мене прийшов

з тихих вулиць і гамірних площ.

Що було поміж нас,

вже не має ніякого значення.

Поцілунки твої змив

закоханий лагідний дощ.

Він постукав у шибку мою

дощовими краплинами.

Я підставлю долоню

і їх наловлю, наловлю.

Буду бавитись ними,

як тими пустими хвилинами.

Тільки часом здається,

що я тебе все ще люблю.

Але, чуєш, не треба

просити у мене пробачення.

Хай все буде, як є.

А про інше покірно змовчу.

Що було поміж нами,

не має суттєвого значення.

Зачиняю вікно − і виходжу в обійми дощу.

Сопілкар

П’ята година.

Ранкова пора.

Спить наш будинок,

як темна гора.

Хтось додивляється вранішній сон,

вийшов курити на свій хтось балкон.

В когось будильник дзвенів в тишині,

хтось ще вагався, вставати чи ні,

Щойно лиш ранок приходив у світ,

в росах лишав свій невидимий слід.

Прокинулась і затремтіла гілка.

І раптом заспівала десь сопілка,

схвильовано, бентежно і заклично.

Було це несподівано й незвично.

Той сопілкар був, мабуть, романтичний,

порушив спокій, приспаний і звичний.

Він не шукав для себе оборонця.

Хотів, щоб всі побачили схід сонця.

Сопілкаря того чомусь не знала,

та заодно була я з ним віднині.

Його сопілка день новий вітала,

день неповторний і в житті єдиний.

А мешканці обурювались гнівно

і, кави наливаючи у склянку,

сопілкаря картали, безсумнівно,

що сон їх потривожив спозаранку.

Не бачили нічого і не чули.

А за вікном творилось дивне диво:

день славили закохані зозулі,

і сонце посміхалося грайливо.

Чи вистачить сміливості, не знаю,

аби здійснити ту примарну мрію:

от вийду на балкон і заспіваю…

О п’ятій ранку, завтра.

Ні, не смію.

Я заздрила тому сопілкареві,

що зважився порушити канони.

Хмарки снували, білі та рожеві,

а я стояла мовчки на балконі.